Денису 33 роки. Лише чи вже? Адже за своє життя він вже встиг одружитися, стати батьком, побувати у пеклі війни, отримати контузію, знову стати на ноги і побудувати власний бізнес…
Журналістка «Місцевих медіа» поговорила з Денисом Мостовичем про життя, війну, бізнес та інші речі.
— Денисе, розкажіть про себе, звідки ви?
— Народився в Корюківці, живу тут весь час. Винятком є період навчання, коли був студентом, а ще – поїздки на схід України. Дитинство і юність минули в Корюківці. Вже після закінчення школи навчався у Чернігівському професійно-технічному училищі № 5. Люди його більше знають, як училище залізничного транспорту. Там отримав професію електрозварювальника. Потім рік відслужив у армії, далі – два роки працював на нашій шпалерній фабриці.
А потім росія загарбала наші території і я пішов в АТО. Добровольцем. Рік прослужив, до поранення. Потім демобілізувався. Після цього й почалося моє інше життя, моя ножова справа. Спочатку зробив звичайну майстерню, без кузні, а потім уже почав робити значно серйозніші речі.
— Повернусь до АТО з вашого дозволу. Що вплинуло на ваше рішення піти добровольцем?
— А що могло вплинути на рішення, коли в твою країну вдерлися війська іншої держави? Звісно, я пішов захищати Україну. Тут все просто: якщо ти здоровий, самодостатній, дорослий чоловік – вибір у тебе один. Я його зробив свідомо. Треба захищати свою землю. Так було колись, так є зараз, буде так і в майбутньому.
— Як на це відреагували ваші батьки? Ви один син в сім’ї?
— Так, один. У мене, щоправда, є рідний брат, але він від першого шлюбу мого покійного батька. Жив я з матір’ю та бабусею на краю Корюківки. Зрозуміло, що моїй мамі, як і будь-якій іншій матері, було важко прийняти мій вибір, але вона не могла нічого змінити – я вирішив, що піду і крапка.
— Мама просила вас залишитися?
— Ні. Я поставив усіх перед фактом і все.
— Ви завжди були таким рішучим?
— Так. Ну, а як інакше? Якщо не бути рішучим, то нічого не вийде в житті. У цьому і фішка: якщо мріяти, то нічого не вийде. Треба діяти — взяв і зробив, не інакше. Я не вважаю, що через свою рішучість я є якимось героєм. Ні, просто зробив, те, що мав зробити.
— Скільки вам тоді було років?
— 23.
— Де ви служили?
— У тринадцятому батальйоні. Він спочатку був ТРО (територіальна оборона – примітки ред.), а потім його відрядили до першої танкової, а далі він став п’ятнадцятим мотострілецьким батальйоном. Друга ротація у нас була в Донецьку область. Конкретно я був у Вуглегірську, це була права сторона біля Дебальцевого. Якраз біля Дебальцевого пройшла операція, де я і отримав поранення. Осколкове і акубаратравму — контузію, простими словами. Звідти я поїхав у Харківський госпіталь, а потім в Чернігів. Далі дуже довго був у реабілітаційному центрі, бо уламки то ще півбіди, а от контузія – дещо інакше лікується. Лікуватися довелося довго. Я і зараз періодично звертаюся до лікаря, бо контузія в мене була не одна, були ще випадки, тому періодично за цим всім треба слідкувати.
— Ви отримали травми внаслідок потрапляння під обстріл?
— Так, був мінометний обстріл, а я стрибав у бліндаж і трохи не встиг.
— Скільки ви в тому пеклі були?
— Мабуть, тижнів три. Пів року я був у Луганській області, 2 листопада ми виїхали на ротацію додому, потім поїхали в Гончарівське, там трохи побули і поїхали, мабуть, після новорічних свят в Донецьку область.
— А потім повернулися вже?
— Так. Потім лікування, реабілітація і повернення додому. Я знову пішов на фабрику, так як моє робоче місце за мною закріпили. Паралельно, працюючи на фабриці, почав створювати власну майстерню.
— Чому саме обрали цей напрямок? У вас хтось у сім’ї був ковалем, різьбярем?
— Не знаю, можливо, це я в іншому житті і був майстром (посміхається). Дідусь мій займався ремонтом автомобілей, мотоциклів, бо любив таке, але ніколи не був ковалем.
— Звідки ж у вас така тяга взялася?
— Не знаю. Як казав мій командир роти: «Дуже тобі залізякою по голові дісталося» (усміхається). З дитинства я робив луки, арбалети, рогатки, як і всі пацани мого віку. Трохи пізніше пішли самопали. З дитинства мені таке подобалося виготовляти. Чому саме ножі — не знаю. Я їх лише роблю, але не ріжу ними, в мене немає свого ножа. Я колись зробив собі ножа, а вже через тиждень він перестав мені подобатися і я зробив собі інший. У мене є «Скіф», наполовину китайський, і я ним цілком задоволений. Посилки на новій пошті відкриває, ковбасу ріже – а що ще треба? (сміється).
— Так, почали робити ножі і потім вирішили, що вам цього замало?
— Я не розраховував, що робитиму їх для себе. Початкова ідея – робити на продаж. Спробував перший зробити, другий. Зрозуміло, що це такий великий шматок життя і за п’ять хвилин не розкажеш. Методом спроб і невдач все те робилося. Змайстрував перший станок. Чесно кажучи, народження моєї майстерні – коли склав станок для слюсарної обробки металу, а це було саме на мій день народження. 19 лютого 2016 року. Для себе я вважаю, що то і був початок моєї майстерні.
Далі потихеньку пробував щось, спілкувався з іншими майстрами. Це дуже важливо, коли люди тебе розуміють, ідуть назустріч і спілкуються з тобою. Багато чого підказували, щось знаходив у інтернеті, щось читав, щось придумував сам. Тут, мабуть, найважливіше було вивчити, які сталі як гартуються. Було важливо знати, як себе поводить така-то сталь, якщо їй дати твердість при боковому навантаженні. Це все купа тестів, переробленої роботи, про яку не можна сказати, що вона була неважливою.
Багато ножів, які я робив, були зламані, але мені потрібно було розуміти, де він, той кордон пружності, потужності, міцності. Щоб коли я продав людині ніж, то розумів: щоб вона ним не робила — він не зламається.
Потім я не помітив, як пролетіли роки. У мене народився син, я перший рік його життя і не пам’ятаю, бо зранку прокидався, коли ще всі спали, а повертався з роботи, коли всі вже спали.
— Як на це реагувала ваша дружина?
— Зрозуміло, що їй було важко: мала дитина, декрет. Всім жінкам у такий період важко, але я їй вдячний за підтримку, бо завдяки їй у мене все вийшло. Я вважаю, що дружина і формує чоловіка. Якщо є дуже серйозна підтримка від другої половинки, то можна зробити все. Вона мені не забороняла, при тому, що на початку грошей вдома не було взагалі, бо всі вони йшли на матеріали, проби, станки. Без грошей нікуди взагалі — комуналку сплатити, на їжу, ще на якісь речі, але дружина мене підтримала, і я дуже за це їй вдячний.
Потім минув рік і я вже не хотів працювати на фабриці, бо зрозумів, що можу виготовляти щось сам і працювати на когось мені було нецікаво. Я звільнився з фабрики і почався більш серйозний шлях. Це був 2018-й рік. Я конкретно зайнявся виготовленням ножів, не відволікаючись на роботу або щось інше.
— У вас майстерня була десь у дворі чи ви орендували приміщення?
— Так, була у дворі. Це там, де я жив. Стояв старий сарай, зроблений зі зрубу. Я потихеньку почав його облаштовувати. Спочатку прикрутив на стінки ДСП і почав працювати. Потім зробив більш серйозний ремонт, поставив вікна, двері, щоб все було красиво. Добудував ще одне приміщення, бо однієї кімнати вже було замало і саму кузню довелося винести в окреме приміщення. Там і гідравлічний прес, і горнило. А це все горить, і високі температури — 1200-1300 градусів, а треба було, щоб це все було безпечно, бо пожежна безпека є одним із найважливіших елементів.
Далі я почав проводити майстер-класи: спочатку для місцевих дітей, а потім збирав майстрів з усієї України. Останній майстер-клас у мене відбувся перед повномасштабним вторгненням — навесні 2021 року.
— Про вас уже знали майстри України?
— Я на виставки їздити почав, якраз у 2018-му відбулася перша. Зробив ножів, зареєструвався, оплатив місце. Місце — це стіл, на якому виставляєш свої вироби. Так потихеньку почав знайомитися із іншими майстрами, обростати знайомствами.Після цієї виставки з’явилися нові клієнти, зацікавилися журналісти, спрацювало сарафанне радіо – так воно і пішло-поїхало.
— Де відбувалася виставка?
— У Києві, мала назву «Сталева грань». За першою виставкою була друга, теж у 2018-му році. Дві виставки пройшли в одному році, тільки одна навесні, а інша – восени. Потім організаторка виставки поїхала за кордон і з’явилися інші організатори подібних виставок, на одній з яких я побував, але через брак часу перестав відвідувати подібні заходи.
Я робив замовлення, яких було дуже багато на той період. Тоді і вирішив, що не виставки, а майстер-класи збиратиму сам. Перший майстер-клас був на 5-6 осіб, а останній зібрав вже близько тридцяти. Це був майстер-клас для майстрів ножоробів. Біля майстерні я зробив велику альтанку і всі збиралися там. Крім того, майстри з міста любили ночівлю у палатках. Тут я їм знаходив мотель, квартири. Зазвичай на майстер-класи приїздили на 2-3 дні.
— І ви все це організовували самостійно?
— Так. У мого брата є чат у телеграмі, тому це трохи полегшувало справу.
— Але ж все-одно це колосальна робота…
—Так, велика, але було не важко. Спав тільки по 4 години на добу (сміється), а так більше нічого важкого не було, як і в будь-якій організації чогось. Для мене ніколи не було проблемою щось організувати. Я почав проводити майстер-класи заради обміну досвідом, бо при цьому і сам чомусь навчався у інших майстрів. Приїжджали представники, що продають абразивні матеріали, відбувалися знайомства, налагоджувалися корисні зв’язки. Потім почалося повномасштабне вторгнення і я був зайнятий трохи іншою роботою, подробиць якої оголошувати не можу.
— Чи вірили ви, що буде війна?
— Так. Я розумів, що рано чи пізно це станеться, адже ми маємо такого гнилого сусіда, від якого чекати можна, чого завгодно.
— Ви якось готувалися? Робили запаси?
— Мінімально. Своя зброя була. Казали багатьом людям: давайте зберемось, щоб була команда, але мало хто вірив, їм було не до цього, бо у них були свої справи. Ввечері я склав машину, зібрав трохи продуктів. Дружина й діти лягли спати одягнуті. Я очікував трохи іншого, але кожна війна по-своєму нова і наступна війна уже не буде такою як ця. Я очікував гіршого.
Коли під ранок почув гучний вибух, мабуть, збили ракету, то зрозумів, що вже почалося. Забрав дружину, дітей, тещу, яка жила в сусідній квартирі, тесть відмовився виїжджати. Відвіз рідних на Вінницю, потім вони були на заході України.
Оскільки я інструктор з тактичної медицини, то займаюся навчанням особового складу: батальйонів ТРО, бригад військових, цивільних. Я і зараз проводжу курси з надання першої домедичної допомоги. Коли росіян звідси вигнали, то сім’я на той час залишилася на заході України, адже не було зрозуміло, що буде далі. Мені запропонували роботу тут — зараз я офіційно працюю радником начальника Корюківської військової адміністрації з питань безпеки та оборони.
— Чи користуються попитом ножі взагалі? Скажіть, скільки коштує ваш ніж?
— Кухонний ніж коштує 3 тисячі гривень. Для військових та волонтерів — ціна 3 300 гривень, для цивільних — 4 300 гривень, це якщо говорити про ножі серійні. А є ще й ексклюзивні — це ножі з дамаска, сокири, катани. Все, що забажає душа і дозволить гаманець людини. Багато років минуло, але деякі роботи роблю ніби вперше.
— Чим відрізняється звичайний магазинний ніж за 200 гривень від вашого?
— Купіть мій ніж і магазинний, тоді відчуєте різницю (сміється). Через місяць скажете.
— На скільки його вистачає в експлуатації?
— Ніж в першу чергу має правильно експлуатуватися. Ним не можна рубати чи забивати цвяхи. Якщо ним правильно різати хліб і ковбасу, то можна рік спокійно різати і не точити його.
На ніж дається пожиттєва гарантія. Якщо трапиться таке, що ніж трісне, або з ним ще щось станеться, то я забираю зламаний і відправляю новий такий самий. Зазвичай, таких ситуацій не буває, бо я ретельно перевіряю кожен ніж. Коли людина його спеціально зламала, то інша ситуація. Наприклад, шеф-ножі, то ними можна стружити навіть волосся.
А ніж на війні повинен бути максимально гострим, міцним, щоб не ламався, щоб ним можна було відкрити консерви, порізати їжу, застругати кілок, розрізати одяг чи мотузку. Для того, щоб ніж відповідав усім вимогам, я обираю певну марку сталі, кожна під свої задачі.
— Чи важко зараз знаходити матеріали?
— Купити можна все, що завгодно, аби було бажання. І гроші. Сталь замовляю із Європи через філіали, тобто не напряму. Обираю якісні матеріали. Міг би робити й дешевші ножі, скажімо вартістю в тисячу гривень, але що то буде за ніж – інше питання. При ціноутворенні я відштовхуюсь від вартості витратних матеріалів, електроенергії, пересилку, ремонт станка, який час від часу ламається. Ну, і звісно, свою роботу в ціну закладаю.
— Хто купував до повномасштабного вторгнення ваші ножі: шеф-кухарі, звичайні люди, колекціонери?
— В Україні не змінилося нічого. Якщо людей війна не зачепила, то вона їх не зачепила. Є люди, на жаль, для яких війни не існує. Багато моїх клієнтів допомагали, не просячи нічого взамін. Колекціонери були, є, і будуть. Ножі купують домогосподарки, військові. Є певні кухарі, які мають мої ножі, один з них навіть переможець, здається, «Пекельної кухні» чи подібного такого проєкту. Такі кухарі беруть ножі під певні задачі, але це люди хворі своєю справою, як і я. Універсального ножа не існує.
— Чи змінилася кількість замовлень?
— Кількість замовлень зросла. Зараз мене більше цікавить опт. Є кілька магазинів, з якими я хочу співпрацювати. Один магазин взяв 8 ножів, виставив на сайтах, протестував і йому сподобалося. Зараз ведемо перемовини про наступну закупівлю. Крім того, є ще один магазин, який хоче взяти на продаж 120 ножів.
— Ви починали один. Зараз, коли виробляєте ножі в такій кількості, чи маєте команду?
— Команду я набираю, але це все дуже складно. Є певні люди, які зараз проходять навчання. Якщо за певний проміжок часу в них усе буде виходити, то працюватимемо далі, якщо ні – будемо дивитися. У першу чергу в мене йде напрямок – це ветеранська майстерня. Я і сам ветеран. Є люди, які пройшли війну і демобілізувалися через поранення або з інших причин. Я радий бачити їх у своїй майстерні. Є дівчата, які не воювали, але бажають займатися виготовленням ножів. Зараз або воюєш, або щось робиш.
– Ви брали якийсь грант як військовий ветеран для розвитку бізнесу?
- Так. Є Міністерство ветеранів і є ветеранський фонд, який дає ці гранти. Важко чи не важко його взяти? Якщо лежати на дивані і нічого не робити, то, звісно, важко. А взагалі нічого складного в цьому немає. Заповнюєш документи. Якщо у тебе дійсно є якась ідея, яку ти вмієш втілювати в життя, то тобі ці кошти дадуть, проблем не буде. Потрібно тільки скласти гарний план: куди ти витрачатимеш, на що, з якою метою.
– Це в Корюківці оформлювали чи де?
- Ні, в Києві ця організація. Але це все робиться в режимі онлайн. Там максимально прості умови і не треба нікуди їхати.
– Треба вказувати суму, яка потрібна? Чи вони дають певну суму?
- Дають півтора мільйона, але мені вистачило мільйон триста тисяч на все, що мені треба було.
– Ви казали, що коли будете розширювати команду, то надаватимете перевагу військовим. То до вас можуть звертатися люди, щоб ви їм допомогли соціалізуватися, коли вони повернуться з війни?
- Звісно, я віддаю перевагу військовим. Всіх на роботу забрати не зможу, але проводитиму майстер-класи, вчитиму.
— Важко виготовляти ножі? Сам процес складний? Чи може виготовляти ножі хто завгодно?
— Так, може – головне бажання вчитися. Якщо ж його немає, то ніякого сенсу цим займатися також немає. Насамперед треба хотіти щось робити, хотіти бути корисним, заробляти нормальні гроші. Просто так це все з неба не впаде.
— Скільки зараз людей у вашій команді?
— Четверо.
— Вистачає?
— Я не можу сказати, вистачає чи ні, бо зараз усе висить у повітрі. Я ще не брав їх на роботу і вони не отримують зарплатню. Треба просто зрозуміти, чи зможемо ми працювати.
— Чому?
— Бо будь-який ніж – це творчий процес. У мене все робиться руками. Працюю на станках, але вони не автоматизовані, на них треба працювати руками.
— Ви будували будинок під майстерню спеціально?
— Ні, це був будинок мого батька. Батько помер, а будинок я продавати не захотів. Тут і зробив майстерню.
— Чи були якісь замовлення, які ви надовго запам’ятаєте?
— Для мене це творча робота. Але якщо говорити про ексклюзив, то для мене кожен виріб ексклюзивний, і я пам’ятаю все, що робив. Запам’ятався меч каролінг з мозаїчного домаска. Такі мечі можна було бачити у фільмах про вікінгів, у яких був клинок з мозаїчного дамаска. В Україні на той час були три такі майстри, які могли зробити подібний клинок. Техніка виготовлення дуже складна – з металу треба скласти клинок меча і все зварити докупи.
— Як взагалі проходить процес виготовлення ножа, автоматично, чи як у давнину: куєте?
— Все руками. Тут, у процесі роботи, залишається ручна робота, не автоматична.
— І так само у воду опускаєте?
— У воду опускати не треба, бо може клинок розірвати. У воду опускають кліщі.
— Чим займаєтесь, коли набридає виготовлення ножів?
— Сплю. У мене є час тільки на сон.
— А риболовля, гра на гітарі, малювання?
— Можу грати на нервах, болгарці та бензопилі, а на гітарі – не граю. Насправді у мене було багато занять, але на все потрібен час. Раніше я займався полюванням, риболовлею, але полювання зараз заборонене, а на риболовлю нема часу.
— У вас син, донька?
— Так, син і дочка – 8 і 6 років.
— Син вам не каже, що буде таким, як ви?
— У кожного в житті своя дорога. Якщо він захоче робити ножі, то я його навчу, але нав’язувати щось не буду. Діти приїжджають до мене в майстерню, їм цікаво. Я даю їм молотки щось покувати, покрутити, але поки вони не просять навчити.
— Крім нашої спільної мрії про перемогу, про що ще мрієте?
— Виспатися. А більше в мене нема мрій, бо все, що мені потрібно, я втілюю в життя. Сидіти і чекати, поки манна небесна впаде? Ні, це не для мене.
Про перемогу мріяти – це також абстрактна тема. Так, це буде кінець війни, але це не буде святом. Стільки людей вбито, покалічено… І цивільних, і військових. Про яке свято взагалі може бути мова? Зробити «мракобєсіє», як колись 9 травня було? Треба пам’ятати і не повторювати цього.
Колись війна закінчиться. Як вона закінчиться – невідомо. Якщо екстрасенси пройдуть мінне поле, то я повірю в їхні передбачення, а так… Я не мрію і не фантазую. У нас є ситуація і ми її вирішуємо по факту.
Фото з особистого архіву Дениса та зі сторінки заступника голови Чернігівської ОДА Івана Ващенка
Світлана Чичкан, Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа»