Поет із Савинок, який після німецького полону отримав у радянському трибуналі двадцять п’ять років і вісім із них провів у вугільних шахтах Інти за Полярним колом: історія Івана Савича
9 лютого 1948 року, Старобільськ на Луганщині. До тридцятичотирирічного викладача української літератури Старобільського вчительського інституту приходять із радянського військового трибуналу. Через кілька місяців, 30 травня, вирок – двадцять п’ять років виправно-трудових таборів. Формальне обвинувачення: 30 липня 1942 року в Сальських степах, тяжко поранений у груди як командир взводу, він потрапив до німецького полону. Стандартна сталінська схема «зради батьківщини» для тих, хто пройшов фронт і вижив. Учителя звуть Іван Савич Лук’яненко. Народжений 19 січня 1914 року в селі Савинки на Убіді – тому самому селі, що сьогодні є частиною Корюківської міської громади. Псевдонім, під яким він увійде в українську літературу, – Іван Савич, зібраний із власного імені та по батькові. Попереду – вісім років у вугільних шахтах Інти за Полярним колом, реабілітація 1956 року, близько тридцяти поетичних збірок до 2000-го і звання почесного громадянина Старобільська.
Савинки на Убіді засноване в 1650-х роках. За однією з версій, своє ім’я село отримало від Сави Шумейка – сподвижника Богдана Хмельницького і брата гетьмана Дем’яна Многогрішного. Родина Лук’яненків мешкала в самому центрі села, у козацькому корені. Через два з половиною століття після Сави Шумейка тут народився ще один Сава – Сава Лук’яненко, селянин. А його син Іван, який уже на власне прізвище стане підписувати книжки батьковим іменем, прийде у світ 19 січня 1914 року. Дитинство і юність Івана припадуть на найтяжчий період Чернігівщини: розкуркулення, Голодомор 1932–1933 років, репресії проти інтелігенції. Він уже за межами села, навчається.
Освіта Лук’яненка – подвійна. Спершу Український комуністичний інститут журналістики в Харкові (1934 рік), потім філологічний факультет Київського університету (1940-й). До війни – працівник редакції київської газети «Пролетарська правда», викладач української літератури у Кременецькому та Старобільському вчительських інститутах. Перші вірші пише ще з чотирнадцяти років, але про повноцінний дебют у 1930-х не йдеться. Його покоління – ті, кому в роки «Розстріляного відродження» було по двадцять, – у літературу, як правило, входило вже після таборів.
Війна забрала Лук’яненка офіцером. Командир взводу. 30 липня 1942 року, Сальські степи на півдні Росії, оборонні бої після падіння Ростова. Тяжке поранення в груди. Полон. У німецькому таборі військовополонених – підпільна робота, розповсюдження листівок. Після звільнення з полону, до березня 1946-го – військово-будівельний загін: класична радянська «фільтраційна» доля колишніх полонених. Потім – Старобільськ, повернення до викладання. І 9 лютого 1948 року арешт, а ще через кілька місяців – вирок: двадцять п’ять років.
Вісім років у Інті, у Комі АРСР. Вугільні шахти Печорського басейну, за Полярним колом. У сусідніх таборах того самого вузла відбував покарання Григорій Кочур – заарештований 1943 року в Полтаві, до 1953-го у таборах Інти. Ціле покоління української літературної підпільної Інти. Сам Лук’яненко в задокументованому списку учасників літературного об’єднання «Об’єднання» (94 особи, зафіксовані Харківською правозахисною групою) формально не значиться, але географічно і хронологічно перебував у тій самій точці. Двадцять років по тому одна з його найжорсткіших табірних строф звучатиме так:
Полярне коло – це обруч залізний,
А бондар – майстер! – Берія Лаврін.
12 червня 1956 року Комісія Президії Верховної Ради СРСР визнала Лук’яненка засудженим безпідставно і реабілітувала. Йому було сорок два. Наступного, 1957 року, у Києві вийшла перша збірка його поезій «З вічних джерел» – під літературним іменем Іван Савич. Вірші, написані до арешту і в таборах, нарешті отримали можливість друкуватися. У 1959-му – членство в Спілці письменників УРСР. Далі – «Позивні з майбутнього», «Щаслива та доріженька», «Роси на травах», «Зоретворці», «І серце одпочине», «Народження колоска», «Зірко моя вечорова». Загалом за наступні чотири десятиліття Савич видасть близько тридцяти книжок – переважно поетичних збірок, кілька повістей, мемуарів.
У радянських збірках 1960–1970-х про табори говорити прямо було неможливо. Савич використовував езопову мову, переносив табірні мотиви в особисте життя:
А я під суворим конвоєм дружини
Смиренний, приборканий, тихо іду.
Прямо назвати ката на ім’я він зміг лише наприкінці 1980-х. Збірка «Крізь полярні завої» (Київ, «Радянський письменник», 1989) стала його першою справжньою табірною книжкою. У 1998-му в Луганську вийшла збірка «Інтинські тернії» з підзаголовком «Поезії та спогади колишнього політв’язня Комі-Гулагу» – мемуарна розв’язка цілого життя. Остання прижиттєва збірка, «Дивосвіт любові», з’явилася у Луганську у 2000-му році. 28 листопада того ж року, у віці вісімдесяти шести років, Іван Савич помер у Старобільську. Похований там само.
Старобільськ із квітня 2014 року жив у тіні російської військової присутності у сусідньому Луганську; з лютого 2022-го місто опинилося під повною російською окупацією. Квартал Савича – так офіційно зветься один із кварталів Старобільська – зараз перебуває під владою тих, хто формально продовжує справу того самого радянського трибуналу 1948 року. У Старобільській публічній бібліотеці – головному хранителі літературного фонду поета – архів Савича пережив уже одну окупацію. Особисті речі ученого зберігає його онук, який облаштував у заповіданій дідом квартирі невеликий родинний музей.
У рідних Савинках на Корюківщині 2023 року, у рамках дерусифікації, вулицю Гагаріна перейменовано на вулицю Івана Савича. Так до села, з якого він поїхав ще підлітком до Харкова, потім до Києва, потім – на фронт, у полон, в Інту, у Старобільськ, повернулося його ім’я. Дугою через пів Євразії й через двадцять п’ять років трибунального вироку.
Одна з пізніх строф Івана Савича – про повернення:
Нехай це гріх, проте мені чомусь
З березами найлегче розмовляти.
Джерела
- Іван Савич — Українська Вікіпедія
- Савинки — Українська Вікіпедія
- Старобільська публічна бібліотека: Іван Савич
- Сусіди.City: вулиця Івана Савича у Савинках
- Старобільська міська рада: квартал Савича
- Харківська правозахисна група: ОБ’ЄДНАННЯ (Інта, 1956–1959)
Світлини: Wikimedia Commons (церква в Савинках – CC BY-SA 3.0; політв’язні в Інті – CC BY 4.0; шахта №9 в Інті – CC BY 4.0; двоє в’язнів в Інті – CC BY 4.0; пам’ятник у Савинках – CC BY-SA 3.0).
P.S. Якщо у вашому родинному архіві у Савинках чи Корюківці збереглися старі світлини села, фотографії Лук’яненків, шкільні випуски довоєнних років, прижиттєві збірки Івана Савича чи будь-які матеріали, пов’язані з його ім’ям, – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot