Улітку 1951 року історичний факультет Одеського педагогічного інституту випустив чоловіка, якому виповнилося тридцять шість. Позаду в нього були джутова фабрика, сім довоєнних років комсомольської роботи й війна. Звали його Михайло Кіндратович Симоненко, а народився він далеко звідти – у Домашлині, селі на Корюківщині. Через тринадцять років після того випуску він очолить цей самий інститут.
Він народився 23 травня 1915 року в селянській родині. Домашлин тоді був селом Сосницького повіту Чернігівської губернії. Школа в ньому була одна – деревʼяна, збудована земством 1913 року. Вона прослужить іще до 1980-х, а середньою стане аж із середини 1950-х, коли до неї почнуть ходити діти з чотирьох навколишніх сіл; нову двоповерхову цегляну школу в селі, за краєзнавчими матеріалами про Домашлин, збудують уже за ініціативи вченого-земляка Івана Пухового. До залізниці від Домашлина шістнадцять кілометрів – станція Мена на лінії Бахмач – Гомель.
Цією дорогою він і поїхав. У 1932 році, сімнадцятирічним, Михайло Симоненко став різноробом на Одеській джутовій фабриці: джут – це грубе рослинне волокно, з якого роблять мішковину й шпагат. Через два роки перейшов на комсомольську роботу і пробув на різних посадах в одеському комсомолі до 1941 року. Тоді ж вступив до партії.
Далі була війна. Він воював у складі частин Сталінградського, 3-го Українського і 1-го Білоруського фронтів, був в обороні Сталінграда, у визволенні Одеси й у взятті Берліна. Серед його нагород – ордени Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, Вітчизняної війни другого ступеня і Червоної зірки, медаль «За відвагу».
Після війни його направили на партійну роботу – і паралельно він нарешті сів за студентську парту. Диплом історика Симоненко отримав 1951 року, у тридцять шість. Того самого року його обрали секретарем партійного комітету Одеського державного університету, і в цій ролі він пробув сім років – до 1958-го.
З 1958 по 1964 рік Симоненко очолював відділ науки і культури Одеського обкому Компартії України. Це був партійний орган, що відповідав за науку й культуру в межах усієї області – від вишів і науково-дослідних установ до музеїв і театрів.
У 1964 році він повернувся до інституту, з якого починав студентом, – уже ректором. Одеський державний педагогічний інститут імені К. Д. Ушинського вів свій родовід від педагогічного інституту при Рішельєвському ліцеї, відкритого 1817 року на двадцять чотири вихованці. У 1920-му на базі одеського вчительського інституту заснували Інститут народної освіти, у 1930-му розділили його на три окремі заклади, а 1933 року два з них знову звели докупи – так і постав педагогічний інститут, до складу якого тоді входили німецьке, єврейське й болгарське відділення. Навіть в евакуації 1941–1944 років він випустив понад сотню педагогів, а імʼя Ушинського дістав 1945-го, за постановою уряду УРСР. Симоненко прийняв цей інститут із рук Івана Власенка, який керував ним девʼятнадцять років поспіль, і сам протримав цю посаду дванадцять років – до 1976-го.
Біографічний словник університету перелічує, що зробили за ці роки: відкрито два нові факультети, запроваджено спеціальності, яких бракувало школі, створено нові проблемні лабораторії, налагоджено підготовку власних кандидатів і докторів наук. У 1970 році інститут нагородили Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Власні наукові звання прийшли до нього пізно й у зворотному порядку: доцентом він став 1963 року, а кандидатом економічних наук – аж 1970-го, у пʼятдесят пʼять, бувши вже шість років ректором.
Наукові інтереси в нього були на стику двох дисциплін. Одна – історія політичних економічних теорій; єдина праця, яку називають довідники, це стаття 1958 року про полеміку Георгія Плеханова з ревізіонізмом Едуарда Бернштейна, надрукована в «Працях Одеського держуніверситету». Друга – історія педагогіки та програмоване навчання: підхід, за яким матеріал розбивають на малі кроки з негайною перевіркою кожного, а учень рухається у власному темпі. У 1960-х це була модна тема, з навчальними машинами й перфокартами; сьогодні за тією самою логікою працюють мовні застосунки на телефоні. Усього Симоненко опублікував близько сорока робіт.
Крім інституту, він очолював педагогічне товариство Одеської області та одеське відділення Товариства радянсько-угорської дружби.
Після ректорства він не пішов на спокій, а повернувся до Одеського університету – доцентом кафедри політичної економії. Помер Михайло Симоненко 1989 року в Одесі, похований на Новоміському кладовищі. Точнішої дати довідники не подають – лише рік.
У Домашлині, звідки він поїхав сімнадцятирічним, за переписом 1989 року жило 678 осіб, за переписом 2001-го – 504, а торік – 223. Деревʼяну церкву Пречистої Діви Марії, збудовану 1869 року, за радянської влади переробили на клуб, але день села в Домашлині досі святкують на другу Пречисту – 21 вересня. З 12 червня 2020 року село входить до Корюківської міської громади.
Життєпис Симоненка вміщається на двох сторінках університетського довідника, і в ньому немає жодного речення про Домашлин, крім першого. Але саме звідти виїхав 1932 року хлопець, який згодом дванадцять років вирішував, кого і як в Одесі вчитимуть учителів.
Джерела:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Симоненко_Михайло_Кіндратович – біографічна довідка про М. К. Симоненка
http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstream/123456789/2244/3/Ректори%20ПНПУ.pdf – Букач В. М. З історії Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського. Керівники: Біографічний словник. Одеса, 2018, с. 32–33
https://uk.wikipedia.org/wiki/Домашлин – історія, демографія та відомі уродженці села
https://uk.wikipedia.org/wiki/Південноукраїнський_національний_педагогічний_університет_імені_К._Д._Ушинського – історія навчального закладу
https://pdpu.edu.ua/ – офіційний сайт університету Ушинського
Світлини: з архівів Wikimedia Commons (U.S. Geological Survey, Леонид Ильич, Olga Loboda 0806, Сергій Криниця) та інституційного репозиторію ПНПУ імені К. Д. Ушинського.
P.S. Шановні читачі, якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Домашлина – школи, церкви, вулиць, шкільних випусків, родинних свят – надсилайте їх на наш Telegram-бот: https://t.me/mmedia_addnews_bot. Кожен такий кадр допомагає зберегти памʼять про Корюківщину.
«Наша Корюківка» / «Місцеві медіа»