Нащадок козацького отамана з Охрамієвичів, який у 1918-му збирав книги для української Національної бібліотеки: історія Володимира Барвінка
Літо 1918 року. Київ уже кілька місяців – столиця Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. У кабінеті Міністерства сповідань молодий віцедиректор підписує папери щодо старообрядців, католиків, баптистів – усіх «інославних» конфесій тодішньої України. Звати його Володимир Іванович Барвінок. Йому тридцять девʼять. А увечері того самого дня він іде у щойно засновану Національну бібліотеку Української Держави – перебирати стародруки з Софійського і Михайлівського Золотоверхого монастирів. До Охрамієвичів на Чернігівщині, села, у якому він народився, звідти – пів дня поїздом.
Народився Володимир Барвінок 22 липня 1879 року в селі Охрамієвичі Сосницького повіту Чернігівської губернії – нині це Корюківська громада. Село на річках Турчанка і Переділка, серед густих Хримівських лісів, з глибоким бортницьким минулим: мешканці століттями жили з меду диких бджіл, податок гетьманській казні у 1666 році становив «1 пуд меду на рік».
Рід Барвінків веде коріння від козацького отамана Івана Барвінка – учасника визвольних війн під проводом Богдана Хмельницького, засновника міста Барвінкове на Харківщині. Місцеві перекази повʼязують осіле в Охрамієвичах гілку роду з Опанасом Барвінком-Дудкою – шинкарем часів Гетьманщини, згаданим у переписах XVIII століття. Частина Барвінків перебралася на Чернігівщину після Полтавської битви 1709 року, коли нова російська влада переслідувала мазепинців. Батько Володимира, Іван Іванович, був «першим киянином цього роду» – родина повернулася з села до столичної орбіти.
Освіта – класична для духовно-наукового кола тодішньої України. Чернігівська духовна семінарія, закінчена 1901 року з першим розрядом; Київська духовна академія (1901–1905); Санкт-Петербурзький археологічний інститут (1905–1908); і нарешті історико-філологічний факультет Петроградського університету з магістерським ступенем з богословʼя (1908–1911). Магістерська дисертація – «Нікіфор Влеммід і його твори» – про візантійського політичного мислителя XIII століття. За неї Барвінок отримав премію Михайла Ахматова від Академії наук.
У Санкт-Петербурзі Барвінок одружився з Євгенією Воловік з Умані. 1906-го народився син Борис – згодом інженер-мостобудівник, якого 1937-го заарештує радянське НКВС. Більше батько його не побачить.
Навесні 1918 року, після Брестського миру і повернення УНР з більшовицької окупації, а згодом і перевороту Скоропадського, міністр сповідань Василь Зеньківський запрошує Барвінка на посаду начальника відділу інославних справ Міністерства сповідань Української Держави. Його фах – архіви, рукописи, стародруки – припав до діла саме тоді. 18 липня 1918 року він стає віцедиректором. Того ж місяця входить до делегації на мирних переговорах Української Держави з РСФРР.
Одночасно він працює над збиранням фондів для нової інституції, яку щойно утверджено спеціальним законом Ради Міністрів – Національної бібліотеки Української Держави. Разом з Володимиром Вернадським, Василем Кордтом, Степаном Смаль-Стоцьким, Агатангелом Кримським Барвінок бере на себе те, що вмів найкраще: експертизу стародруків і комплектування фондів. Сьогодні це – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, найбільше книгосховище країни.
Після падіння Української Держави Барвінок – на відміну від брата Миколи, ветерана Дієвої армії УНР, що емігрує до Франції і США, – лишається в Києві. З 1919-го по 1928 рік працює у ВУАН, в історико-філологічному відділі та Українському науковому інституті книгознавства. Реставрує стародруки, досліджує бібліотеки Софії Київської й Михайлівського Золотоверхого монастиря. 1924 року видає «Загальний огляд стародруків київських бібліотек». Паралельно – докторське дослідження про Лазаря Барановича, чернігівського архієпископа XVII століття (знову чернігівська лінія, знову бібліотеки, знову стародруки).
У 1930-х до великих посад його не допускають. 1937-го – арешт сина. У воєнні роки Барвінок залишається в окупованому Києві, у своїй квартирі на Подолі. Тут він і помирає 1943 року, 64 роки життя.
Володимир Барвінок – нащадок козацького отамана, уродженець тихих Охрамієвичів, візантолог, богослов, архівіст, віцедиректор українського міністерства 1918 року, один із тих, чиїм умінням сьогодні в Києві відкривається Національна бібліотека. Його наукова спадщина – десятки праць з палеографії, книгознавства, історії української церкви. Його державна спадщина – участь у створенні українських інституцій доби, коли такі інституції можна було створити вперше за двісті років.
Джерела
Барвінок Володимир Іванович – Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Барвінок_Володимир_Іванович
Володимир Іванович Барвінок – memory.org.ua – https://www.memory.org.ua/dodatkovi-statti/volodimir-ivanovich-barvinok
ridna.ua – «141 рік тому народився Володимир Барвінок» – https://ridna.ua/2020/07/22-lypnia-141-rik-tomu-narodyvsia-volodymyr-barvinok-ukrains-kyy-istoryk-pys-mennyk-diiach-unr/
Охрамієвичі – ЕСУ – https://esu.com.ua/article-77492
Охрамієвичі – Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Охрамієвичі
Світлини: Wikimedia Commons (портрети Володимира Барвінка 1907 і 1913 років – public domain, родинний архів; Київська духовна академія – public domain; Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського – вільна ліцензія; гетьман Павло Скоропадський у Києві 1918 – public domain)
P.S. Якщо у вашому родинному архіві збереглися старі світлини Охрамієвичів, родини Барвінків чи будь-які матеріали про громаду початку XX століття – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Корюківка» / «Місцеві медіа»