Спершу це були дві кімнати – зала й кабінет. Стільки місця мала на Корюківщині вся музейна справа наприкінці 1970-х. Жінка, яка невдовзі прийшла у ці дві кімнати й пробула тут майже десять років, працювала до того зовсім в іншому: Галина Юхимівна Костюк учителювала, а потім очолювала Корюківську середню школу №1. Її прізвище сьогодні носить вулиця в Корюківці – та сама, що збігає від центру до околиці.
Учні памʼятають її передусім за уроками. «Коли розпочинався її урок, усе навкруги ніби завмирало, найзавзятіші неслухи сиділи, роззявивши рота», – написала під цією світлиною на сторінці музею Тетяна Ткаченко. Інший колишній школяр, Віктор Руденко, згадав розмову поза програмою: «Дітки, я хочу, щоб ви знали правду». Говорила вона про війну, яку пройшла партизанкою.
Про це в її біографії – один рядок. Далі йшли органи влади, редакції районних газет, школа. І дуже довга робота з чужими словами.
За даними Корюківського історичного музею, вона прожила з 1921 до 2000 року, а школу №1 очолювала близько трьох десятиліть. Директорська посада в райцентрі – це передусім розклад уроків, дрова на зиму й батьківські збори. Але саме з цієї посади вийшло те, що пережило і школу, і саму директорку.
У 1972 році в Києві вийшов том «Історії міст і сіл Української РСР», присвячений Чернігівщині. Нарис про Корюківку, за бібліографічним описом Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного, підготували троє: Г. Т. Грачов, Г. Ю. Костюк і В. П. Працун. Ініціали й місто збігаються з Галиною Юхимівною; прямого ототожнення в самому описі немає.
У тому нарисі, серед звичних для тодішніх видань формулювань, надрукований абзац, який для Корюківки важить більше за решту тексту: «За три доби вони спалили 1390 будинків, знищили 7000 жителів».
Йшлося про 1 і 2 березня 1943 року. Каральний загін оточив Корюківку, людей розстрілювали в хатах і в приміщенні ресторану, тіла палили разом з будівлями. Девʼятого березня карателі поверталися – добивати тих, хто заховався або встиг утекти.
Точних цифр немає й досі, і це частина самої історії. Акт Чернігівської обласної комісії від 17 грудня 1943 року фіксує 6700 убитих, 1290 спалених будинків і десять цегляних будівель, які встояли. Видання 1972 року подавало 7000 загиблих і 1390 спалених дворів. Корюківська міська рада наводить іншу, значно точнішу за характером цифру: поіменно встановлено 1893 жертви. Решта імен так і лишилася непрочитаною.
Саме різниця між «сім тисяч» і «тисяча вісімсот девʼяносто три» пояснює, навіщо потрібен був хтось із зошитом.
Документи фіксують масштаб. Імена й обставини живуть тільки в памʼяті тих, хто вижив, – і зникають разом з ними. У 1970-х свідкам було по сорок-пʼятдесят років: вони працювали на паперовій фабриці, вирощували городи, водили дітей до тієї самої школи №1. Запитати їх було ще можна. Через тридцять років – уже переважно ні.
Ще одна обставина: у радянській системі памʼяті про війну Корюківці не дісталося помітного місця. Головним символом спалених сіл у радянській пропаганді стала білоруська Хатинь. Корюківська трагедія лишалася історією районного значення – про неї знали в місті, її згадували на мітингах, але поза Чернігівщиною вона майже не звучала. Тому все, що збиралося, збиралося на місці й здебільшого на ентузіазмі.
Музейна справа на Корюківщині почалася 1977 року, коли дві кімнати на громадських засадах вела відповідальна секретарка товариства охорони памʼяток Любов Грищенко. Потім, як пише видання «Сусіди.City», її майже на десять років змінила Галина Костюк, яка «внесла левову частку в становлення та розвиток музею в Корюківці».
Далі все відбувалося повільно й по-канцелярському, як і мало бути. На початку 1980 року районна влада ухвалила рішення про створення музею бойової та трудової слави – поки що на громадських засадах. Девʼятого травня 1983 року він уперше прийняв відвідувачів. За три роки став районним, отримав ще пʼять кімнат і статус державного на правах відділу Чернігівського історичного музею. З 1 лютого 1992 року називається Корюківським історичним.
Наповнення теж робилося вручну. Експонати для перших залів несли самі корюківчани: довоєнні фотографії, документи, речі, які пощастило винести з охоплених вогнем хат. Пізніше до цього додалося те, що знаходили під час ексгумацій в урочищі Гай, куди у 2010-х перепоховали рештки жертв, – гребінці, окуляри, уламки посуду. Сьогодні ці предмети стоять у вітрині поруч зі знімками командирів каральної операції.
Тобто приватне збирання свідчень – спершу без штату, без фондів і без гарантії, що це комусь знадобиться, – за десять років перетворилося на установу з печаткою, приміщенням і бюджетом. Це й була головна робота Галини Костюк: не написати книжку, а зробити так, щоб зібране мало де лежати.
Результат видно в книжці, яка вийшла через вісімнадцять років після її смерті. У 2018-му чернігівське видавництво «Десна Поліграф» надрукувало збірник «Корюківська трагедія 1943 року: усна історія» – 94 свідчення людей, які вижили. Більшість цих спогадів, як зазначено у виданні, записали троє: директорка музею Людмила Бабич, науковий співробітник Андрій Науменко і Галина Костюк.
Спогади в цій книжці не літературні. Люди називають вулиці, сусідів, кількість людей у хаті, час доби. Саме такі деталі дають змогу відновлювати імена – і саме вони зникають першими, якщо їх не записати вчасно.
Її записи потрапили туди з музейних фондів – тих самих, які вона починала складати, коли музей ще був двома кімнатами.
Вулиця Галини Костюк є на мапі Корюківки й тепер. Музей, з якого все починалося, працює в центрі міста й від 2014 року має понад двадцять власних видань. Школа №1 стала ліцеєм.
Свідків 1943 року з кожним роком менше. Те, що вони встигли розповісти, лишилося записаним переважно тому, що в райцентрі знайшлася вчителька, яка вважала за потрібне слухати й записувати – ще тоді, коли за це не платили.
Джерела:
Заклад і його керівники. Хто в різні роки очолював Корюківський історичний музей – https://susidy.city/articles/295876/hto-v-rizni-roki-ocholyuvav-koryukivskij-istorichnij-muzej
Корюківська трагедія, офіційний вебпортал Корюківської міської ради – https://koryukivka-rada.gov.ua/pages/207986-koriukivska-tragediia
Корюківська трагедія 1943 року: усна історія. Чернігів: Десна Поліграф, 2018 – https://cg.gov.ua/web_docs/1/2019/03/docs/Koryukovka.pdf
Місто Корюківка Чернігівської області, бібліографія ДНАББ імені В. Г. Заболотного – https://dnabb.kyiv.ua/podorozhuiuchy-mistamy/chernihivska-oblast/misto-koriukivka-chernihivskoi-oblasti/
Нарис про Корюківку в «Історії міст і сіл Української РСР» (1972) – https://ukrssr.com.ua/chernig/koryukivskiy/koryukivka-koryukivskiy-3
Корюківка – простір можливостей, «Локальна історія» – https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/koriukivka-prostir-mozhlivostei/
Сторінка Корюківського історичного музею – https://www.facebook.com/kor.museum1980
Світлини: з архівів Корюківського історичного музею, «Голосу України», «Локальної історії», «Сусіди.City» та порталу «Чернігівщина туристична»
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Корюківки, школи №1 чи музею – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Корюківка» / «Місцеві медіа»