МІСЦЕВА ВЛАДА. Ратан Ахмедов: «Багато моїх колег вважають мене «неврівноваженим психом», але я поважаю людей, які сперечаються зі мною. Без них я — ніхто»
Стоїмо біля будівлі Корюківської міськради. Охайна. Світла. Довкола чисто. Симпатична інсталяція на велосипедну тему. З дверей виходить невисокого зросту підтягнутий чоловік. Звичайно, ми одразу впізнаємо міського голову Ратана Ахмедова. Вітаємось.
— Ратане Ратановичу, – журналістка «Місцевих медіа» Світлана Чичкан одразу перехоплює ініціативу. – Ми вчасно (дивиться на мобільний). Рівно шістнадцята година. Як домовлялися…
— Та я ж і не кажу, що ви спізнилися, – Ахмедов усміхається. – Просто вийшов вас зустріти. Щоб не заблукали…
Заходимо в мерію. Піднімаємось східцями на другий поверх. Прямуємо через приймальну.
— А це наша пані Тетяна, господиня приймальні – міський голова вказує на усміхнену жінку за столом. – Вона у нас… Ой ні…(сміється). Це я у неї вже восьмий… Восьмий же? (перепитує). Восьмий міський голова.
– Та про що ви говорите, Ратане Ратановичу, – Тетяна ще більше всміхається і трохи шаріється. – Це ще треба розібратися, хто тут у кого який…
Робочий кабінет міського голови Корюківки не надто великий, компактний. На стінах – стяги бойових бригад, карта регіону. За робочим кріслом – штандарт Корюківки. На поличках подяки, дипломи, презенти, сувеніри. Зліва – довгий стіл для нарад. За нього і всідаємось.
ПРО КАДРИ
— Ви справді восьмий мер, з яким працює пані Тетяна?
— Так…
— Це значить, що прийшли на посаду без власної команди?
— Так. Я сюди приїхав у 2015-му. Сам. Команда формувалась через конкурси. На деякі посади приходило по 9 кандидатів. Хтось залишався в резерві. Коли одна людина пішла в РДА — її замінили на ту, що перебувала в резерві. Молодь приходить на стажування, хтось залишається, хтось іде. Це нормальний процес. Я не втручаюся в кадрову політику керівників відділів — це їхня відповідальність. Але відповідальність за результат — на мені.
— Як взагалі шукаєте фахівців у громаду? Бо от, наприклад, у Сосниці чи Мені кажуть, що Корюківка “забирає кадри”.
— Хто так каже? Нікого не забираємо. У нас немає рабства, воно давно скасоване. Ми шукаємо фахівців на якісь важливі для громади посади, як і всі інші громади. Своїм колегам з Мени, Сосниці, Семенівки, часто повторюю: якщо будемо по кадрах один на одного ображатись, то переведемо це в площину особистісну. А цього робити ніяк не можна. Те, що відбувається зараз, — внутрішній кадровий канібалізм, бо в області наразі глобальна нестача кадрів. Однак він неодмінно колись закінчиться. Якщо людина пішла з Сосниці в Корюківку, вона вже не повернеться. А там немає мільйона кандидатів на її місце. А це – біда. У нас, наприклад, звільнився архітектор міста. Знайти нового, підготовленого. То ще той квест! Ми знайшли підготовленого спеціаліста в Мені. На щастя, він тепер працює у нас. Місто не може жити без архітектора. Колектив у Корюківській міськраді — найкращий. І я вважаю, що він один із найефективніших. Співвідношення кількості фахівців і функціоналу — одне з найменших. Тобто люди виконують не лише свою роботу, а ще й додаткову. У нас немає надлишку кадрів — ми створили ефективну структуру.
— Якщо людині пропонують більше, ніж десь, вона звичайно погодиться. Людина обирає, де краще. Навіть, якщо вона працювала 20 років на одному місці і їй запропонували на 5-10 тисяч більше зарплату, якісь бонуси, то вона ж піде, туди де пропонують кращі умови?
— Зараз не все вимірюється матеріальним. Ви навіть можете не повірити, але дехто прийшов у Корюківську міськраду працювати насамперед через те, що тут колектив неймовірний. І хоча багато моїх колег вважають мене «неврівноваженим психом», але я поважаю людей, які сперечаються зі мною. Без них я — ніхто. Вони — все. Команда — це головне. Службовці, освітяни, медики, комунальники, соціальні служби… Всі вони важливі, це – наша опора і сила.
ПРО РАЙЦЕНТР
— Часто читаємо ваші коментарі на ресурсах мережі «Місцеві медіа».
— І як?
— Зазвичай усе лаконічно, чітко, по-суті. Але помітили, що часто називаєте наше видання «менським»…
— А це не так?(усміхається) У вас же так званий «центр керування» перебуває в Мені?
— Зрештою мережа і справді почалась з інтернет-видання «Менщина», але ми намагаємось об’єктивно писати і не порушувати власну редакційну політику. Гаразд, поставимо одне питання як суто «менське видання» (сміємось): що ж виграла Корюківка після того, як стала районним центром? Бо меняни насправді переймаються. Комусь болить з міркувань справедливості, хтось бідкається через гроші. Мовляв, Корюківка від того виграла, має шалене фінансування. Скажіть, що ваша громада реально отримала від того статусу райцентра?
— Є один особистий плюс. Мій особистий (усміхається). Хоча зараз так буває не часто, бо є електронні комунікації, але коли відбуваються офлайн-наради районного штибу, особливо з питань безпеки та оборони, мої колеги з Сосниці, Сновська, Холмів або з Мени їдуть в Корюківку транспортом, а я просто йду пішки. Це плюс. Бо ці наради відбуваються тут, у Корюківці.
— У цьому увесь ваш зиск?
— Можливо, ще в надходженнях ПДФО від районної структури, яка залишилася. Але, якщо порахувати, для Корюківської громади то не така вже й велика цифра. Зрештою зараз немає такого, щоб були супербагаті чи супербідні громади. Є дотація вирівнювання. Ми завжди були реверсною громадою — ми перераховуємо до державного бюджету, а ті, хто не доотримує, отримують дотацію.
— Мабуть, трохи виграли в медичній сфері, бо Корюківська лікарня стала кластерною?
— Лікарня у нас і до цього була на порядок кращою.
— Ну, а якби місто не стало районним центром, вона, можливо, не отримала б чогось?
— Не обов’язково. Є багато прикладів. У мене є колега з Одеської області. У нього центр громади — не райцентр, але він має кластерну лікарню. У Корюківську лікарню інвестували ще до створення громади. Це був перспективний напрямок. У нашій стратегії розвитку, якої ми давно дотримуємось, є три пріоритети: медицина, критична інфраструктура і нещодавно додався цивільний захист. Ми найбільше інвестуємо саме в ці три напрями. Лікарня розвивається. Критична інфраструктура — теж. Все інше — побілити, пофарбувати…
— Ще раз повернемось до ваших коментарів у соцмережах. Особливо під постами про децентралізацію і «війну» за статус райцентра. Ви практично ніколи не пропускаєте ці «розбірки» у Facebook. А у ваших словах інколи відчувається іронія переможця цих баталій…
— Я ж там деколи пишу: «У будь-яких незрозумілих ситуаціях валіть все на Корюківку» (сміється). Це ж дуже зручно. Але ж ми розуміємо, що деякі речі залежать від громад. Як керівник громади, я можу дійти до голови районної адміністрації пішки. Це – плюс. З іншого боку – є телефон і всі питання можна вирішити дистанційно. Є плюси від статусу, а є мінуси. Тобто якщо ми — районний центр, у мене є видатки на цей районний центр. Ми підтримуємо районну державну адміністрацію, бо вона виконує багато функцій, що стосується оборони і т.д. Але там немає на це фінансування. Так само ми підтримуємо районну раду. У неї є приміщення. Утримує його переважно Корюківська громада. Ми даємо субвенцію.
Наприклад, там є ветеранський відділ. Потрібно було зробити пристойний санвузол для цієї будівлі. Ми 200 тисяч перерахували, вони зробили. Тому, є плюси, є мінуси. Але, знову ж таки, головний меседж реформи децентралізації який? Він простий — більшість рішень ухвалюється в громаді. Так і є. Візьмемо ЦНАП. Ти заходиш у ЦНАП — левова частка послуг, які були в різних місцях, зараз в одному. Те саме стосується первинної медицини — вона є в Холмах, скрізь вона є. Кажуть: «У нас немає маршрутки до райцентру». Що вам робити в райцентрі? Все поряд. ЦНАП, документи оформляєш — все ж є, паспортна система є. Єдине, що, звісно, деякі речі були нелогічні зі сторони держави — закрити міграційні відділи. Те саме стосується підрозділів РАЦС. Але це все мігрувало в ЦНАП, і по суті люди в одному місці це все отримують.
— Зараз дуже багато послуг онлайн через «Дію» можна зробити. Розлучитися навіть можна через «Дію»…
— Отож. Через «Дію» можна і автомобіль продати. І навіть отримати поштою номерні знаки. А от за ідентифікаційним номером треба їхати. І податкова в Мені залишилася. Навіщо з Мени в Корюківку їхати? Згоден, що є ще деякі речі нелогічні, але все причешеться. Я думаю, це питання кількох років.
КОРЮКІВКА – ПРОМИСЛОВЕ МІСТО
— Так склалося історично, що Корюківку вважають промисловим містом. Є інформація, що навіть зараз промислова інфраструктура продовжує розвиватися, розбудовуватися. Хоча поряд кордон. Війна, росія, обстріли. Як вдається це все втілювати?
— Це не моя заслуга — це заслуга місцевого бізнесу. Ви ж самі сказали, що історично так склалося (усміхається). Колись тут був цукровий завод Лазаря Бродського. Навколо нього сформувалась інфраструктура. Комуністи це розкуркулили, але після Корюківської трагедії місто відбудувалось, і промисловість повернулась — уже в 1949 році. Її вдалося зберегти після розпаду колишнього союзу. Могло б бути, як у багатьох містах, де заводи, фабрики просто вирізали на металобрухт. Але Корюківці пощастило – тут була команда, був Анатолій Олександрович Бондар. Він зберіг підприємство. Навколо нього виросли інші бізнеси. Люди побачили, що можна щось створювати. Сьогодні весь бізнес, що розвивається в Корюківці, — це місцевий бізнес. Власники — з Корюківки. І вони, мабуть, не надто задумуються над безпековими ризиками, бо їм є чим займатися. Ризики оцінюють, зрозуміло, але розуміють: якщо не розвиватись — програєш. Промисловість — це наше. Історично так склалося. Безпекові фактори, звісно, впливають: логістика, ризики, але розвиток триває. Сподіваємось, все буде добре.
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
— Як ви вважаєте, районна рада в теперішній системі місцевого самоврядування потрібна чи ні?
— Трішки відхилюся. Згадав дещо до теми районного центру. Є інтерв’ю заступника голови ОДА. За його словами, спочатку був проєкт з чотирма районами Чернігівщини. Корюківка була четвертим — за територіальним принципом. За критеріями вона проходила. Є дороги з твердим покриттям. Погані чи добрі, але тверде покриття. Тому вона була центром нового району. Потім почалося: Новгород, Мена, – поділ на два райони. Сталося як сталося.
Тепер до вашого запитання. Сьогодні органи місцевого самоврядування на районному рівні — це радше законодавча опція. Щось вони виконують, якийсь функціонал є. Повноваження не забрали. Можливо, їм самим не дуже приємно усвідомлювати, що повноваження обмежені, але вони, ці повноваження, у них є. Наприклад, призначення присяжних. Багато законодавчих актів потрібно змінити, щоб цей орган прибрати. У Конституції районна рада також присутня. От за Мену, наприклад, я знаю, що вони по індустріальному парку щось вносили. Уявіть, цього органу немає, а закон зобов’язує. Хто тоді буде ухвалювати рішення, погоджувати? Тому цей етап треба пройти еволюційно. Якщо дивитися на нинішній вигляд, то, можливо, сенсу у райрадах небагато. Повноваження можна передати обласній раді і на тому поставити крапку. У Польщі районний рівень слабкий. У деяких країнах, навпаки — сильний. Але у будь-якому випадку є закон, є повноваження, а значить, цей орган має бути. Бо було б гірше, якби його не було. Ті ж самі присяжні, те ж саме рішення по індустріальному парку, якби не прийняли, не було б у нас єдиного індустріального парку в області. Або зміна меж населених пунктів, усе це вимагає дотримання процедури. Зараз держава вирішила, що районні ради потрібні і що вона їх фінансує. Буде інше бачення держави на це питання – тоді і поговоримо.
— Місцеве самоврядування — це, окрім влади, ще й відповідальність. А ще це – непопулярні рішення. Скажіть, які найнепопулярніші рішення вам доводиться приймати на сесіях? Які найбільше не подобаються?
— Це ті рішення, які викликають негатив у людей. В більшості вони стосуються оптимізації якихось мереж — освітніх мереж, медичних.
— Тарифи?
— Вісім років я працюю і вісім років ми ніколи не стримували тарифи. Вони були такими, які вони були. Наприклад, якщо людина, умовний Микола, працює в водоканалі, він отримує заробітну плату. Якщо зросла мінімальна заробітна плата, базова заробітна плата і якщо його сусід Василь, який працює в агропідприємстві, отримав підвищення, то має отримати і Микола з водоканалу. Тому ми постійно коригуємо цей тариф, він незначно зростає. У нас конкурентні тарифи, якщо порівнювати із сусідніми громадами. І по якості наші послуги, я точно знаю, на рівні. Наш водоканал від прориву і до усунення неполадок забезпечує найкоротший термін ремонтних робіт у цьому північному регіоні. Це я точно знаю, тому що ми інвестуємо в мережі, інвестуємо в людей. Те саме стосується теплопостачання, яке забезпечуємо ми. У нас дешевша калорія. І ми можемо це зробити. Не залежимо від того, чи дають газ, чи підписав якесь розпорядження Кабмін, чи ще щось… Немає газу — на відходах деревини запускаємося.
Я скажу так: якщо ти збільшуєш тариф, то це має бути не просто збільшення і погана якість, ти маєш показувати людям насамперед якість. Ми стараємося щороку цю якість покращувати.
— Тобто вода у водопровідних кранах мешканців Корюківки високої якості?
— А ви спробуйте самі (Ратан Ахмедов наливає у склянку воду з графина). Це з-під водопровідного крана вода. Я п’ю щодня. І коли народ у Мені, у Сосниці, в Корюківці ображається на високі тарифи… Так, я розумію, що тарифи не копійчані. Але ми в Корюківці платимо ці гроші ще й за якість. Бо маємо в крані або в душі воду, напевно, кращої якості, ніж «Моршинська». Багато регіонів взагалі не мають такої води. А ми маємо.
— Звідки така якість візьметься в Мені або в Сосниці, якщо труби водогону мінялися 50 років тому?
— А в Корюківці трошки мінялися (усміхається). Ми працюємо над цим. Регулярно. От зараз, якщо їхати в бік Сновська, побачите, що ведуться роботи. Ми щороку щось робимо. Водоканал інвестує в це кошти, він комунальний. Ми теж намагаємось допомагати. Але вони й самі роблять, у них є свої кошти на розвиток і вони працюють. У них немає кошторису — це їхня робота. Вони вийшли зранку, мають план — 200 метрів по такій-то вулиці замінити. Міняють. Якщо наймають когось, тоді є кошторис. Якщо самі — це в тарифі враховано. У нас труби — це ще Ігор Валерійович Матюха інвестував у комунальне господарство. Це не видно — це не квіти, не дороги, але мережі у нас більш-менш в порядку. Якщо немає перерв у водопостачанні, то все в трубах спокійно працює. Аналіз води робимо постійно. Якість чудова. І у наших сусідів не гірша – це перевага регіону.
— Якщо житлово-комунальний сервіс від вас залежить, від комунального підприємства, то законодавство освітнє — це парафія вже держави. Закриття шкіл у маленьких населених пунктах – проблема?
— Це не парафія держави — це делеговане державою повноваження. Держава має свої прямі повноваження і має делеговані. Чому делеговані? Чому держава делегує? Тому що це функція держави, але вона бачить, що вона краще адмініструється на місцях. Є загальні принципи, і за цим загальним принципам це все фінансується. Делеговане повноваження — це фінансування. Освіта у нас недофінансована.
З 2015-го багато в нас позрізали цих фінансувань на освіту. Ми цього року дві школи закрили, у них менше 45 дітей. Тобто ці рішення є і вони були постійно. Ми оптимізовували мережу давно. І оця фраза «немає школи — немає села», вона красиво звучить, але вона ж не розкриває всю суть. Села не стало, а тому і школа закривається. Тобто, якби школа відроджувала село, то я думаю, ми б у кожному селі побудували школу, і в нас би села були знову такі, як раніше. Я ходив у сільську школу в Хмельницькій області. У мене було 30 з лишком учнів у класі. Зараз, в цю саму школу, підвозять з усіх усюд і якщо 20 учнів є — це вже дуже хороший клас. Тобто люди переїжджають у міста — це об’єктивний процес. Якщо відкинути ті обставини, що в нас з 2022-го року багато виїхало за кордон, то до того люди переїздили в міста. І завдання таких містечок, як Корюківка, як Мена, як Сосниця, зробити так, щоб люди ці не проїхали повз нас. Потрібно зробити тут такі умови, щоб люди могли жити, працювати, навчатися, лікуватися, ходити за покупками, відпочивати, щоб у них було за що ці покупки робити.
— Тобто ви утримувати ці школи штучним штибом не збираєтесь?
— Фізично це неможливо. Якщо ми тільки починаємо дофінансовувати власним бюджетом якусь делеговану галузь, одразу потрібно власне повноваження обмежувати в ресурсі. Власне повноваження органів місцевого самоврядування — це соціальний захист, дошкільна освіта, це культура, спорт. Можна сказати: «Давайте вріжемо зарплату міської ради». Окей. Але це популізм. Бо, умовно кажучи, ми урізаємо якісь послуги, які нарізі є в громаді, залишаємо без старости якесь конкретне село, зменшуємо перелік певних послуг у ЦНАПах…
Але шукати шляхи, щоб зберегти школи потрібно. У нас є одна школа – Савинська. Вона найвіддаленіша від кордону. І ми маємо з ними діалог. Вони залучають переселенців із Семенівської громади, із сусідніх громад. А ми допомагаємо цим людям з житлом. І от зараз у нас додалося 10 діток у цю школу. І вона ще рік буде працювати, тому що в них більше ніж 45 учнів, у них є укриття, можна працювати офлайн. Ми не знаємо, що буде завтра. Зараз у 20 км від кордону не навчаються діти. А чи буде там взагалі життя завтра? Чи будуть там наші дрони збивати російські — невідомо. Тому ми орієнтуємось на інфраструктуру, що далі від кордону.
— Ви сказали, що підтримуєте переселенців житлом. Що це означає? Купуєте їм житло?
— Допомагаємо. У селі було житло, яке не відповідає вимогам Кабміну про ВПО, це звичайна сільська хата. Ми тимчасово можемо її надати людям.
— Тобто ви просто шукаєте, не допомагаєте з купівлею?
— Можна придбати нерухомість, але вона стане власністю громади. Десь допомагаємо знайти спонсора, щоб він профінансував якісь побутові речі. Наприклад, зараз пробиваємо свердловину. Я підключив своїх знайомих з благодійних фондів, вони допоможуть із бойлером. Люди виїхали, у них усе знищено. Щоб дати їм старт — допомагаємо, чим можемо.
— Це під якісь програми підлаштовуєте? Бо все ж треба якось по бухгалтерії провести…
— Дещо проводимо через програми, наприклад, закупівлі. Але багато рішень — прагматичні. Якщо мені треба попросити у фермера купити 40 шиферин — попрошу, не треба програм і меморандумів. Є завдання: треба бойлер, душову, свердловину. Свердловину вже вирішили. По бойлеру — допоможе фонд. Далі — душова, перекриття тощо. Це не масштабне переселення, це допомога конкретній родині. Ця родина — медики, які працюватимуть у нашому ФАПі. Їхні діти вчитимуться у школі. Тобто ми вирішили кілька питань водночас. Але це точково, бо комплексне переселення ВПО в прифронтові території — утопія. Ми бачимо приклад Покровська: сам приймав переселенців, а тепер всі переселенці з Покровська.
КРИЗИ І ПЕРСПЕКТИВИ
— З якими кризами, на вашу думку, зіткнеться Корюківська громада після війни?
— Про Корюківську громаду я не можу сказати. Тому що ми ж не на Марсі живемо, ми живемо в Україні. Загалом, в Україні буде криза людей. Ми її відчували ще до повномасштабної війни, а зараз — ще більше. І це буде тільки посилюватися.
— Що потрібно, щоб це зупитити? Має втрутитись держава в ці процеси? Якісь програми, пільги для прикордоння…
— Ну, навряд чи. Це знову ж таки канібалізм всередині країни. Давайте змоделюємо ситуацію: умовний львів’янин переїхав сюди. Але це ж не додало Україні людей. У нас в Україні глобально буде криза з популяцією населення. Українці менше народжують. Це факт.
От уявіть: кластерна Корюківська лікарня – і менше 200 народжень у радіусі 100 км. Наприкінці 80-х фельдшерсько-акушерський пункт великого села міг 150 пологів на рік прийняти. А зараз кластерна лікарня в радіусі 100 км приймає стільки пологів, як колись ФАП. Тому це глобальна проблема. І я не знаю, як з нею впоратись.
Думаю, великі міста стануть агломераціями: такі міста як Львів, Київ, Дніпро, Одеса, Вінниця. Можливо, Харків. Вони позабирають більшість людей. Що залишиться в сільських територіях — не знаю. Чернігів, зрозуміло, він біля Києва — це умовно буде Київська агломерація. Так само як і Житомир. Що таке 130 км для сучасних технологій? Буде залізна дорога —пів години часу до столиці. Потрібно запитати у людини: “А що тобі треба, щоб ти тут жив?”. Я не дуже впевнений, що українці можуть це самостійно вирішити. Можливо, це будуть якісь мігранти, так як зараз у Польщі. Наприклад, в деяких сферах поляки взагалі не працюють. Тобто сфера таксі — там ти можеш зустріти будь-кого, але не поляка. Те саме в Канаді, в багатьох країнах. Це питання дуже широке. Навіщо думати про те, на що ти не можеш зараз вплинути? Зараз взагалі ти не впливаєш. Зараз війна. І ми не знаємо, як вона закінчиться. Ви бачите, скільки вони випускають дронів, ракет? Ніяких питань про мирні переговори. Це, думаю, один із планів росії — говорити про мирні переговори, щоб відтягувати час, деморалізувати суспільство. Ми більше як три століття воюємо. Тому рано чи пізно гарячі фази виникають. І українцям потрібно триматися купи. І в першу чергу бути готовими до спротиву.
— Є зараз якісь точки зростання, які зможуть підняти рівень і якість життя у Корюківській громаді? Бачите їх зараз?
— Це насамперед місцевий бізнес, який зараз розвивається технологічно, переоснащується. В 2021 році навіть моделювали такі регіональні полюси зростання. Корюківка була одним із них. Корюківка — регіональний полюс зростання не тільки для Корюківки. І для Сосниці, і для Сновська, і для Мени. Корюківка може стати тим центром, регіональним полюсом зростання і втримати населення тут. Додавати робочі місця, мати якусь інфраструктуру. Все решта з’явиться. Якщо ми говоримо про сферу магазинів, якщо є в людей за що купувати, то ці магазини відкриваються. Так само там у Мені відкрився супермаркет АТБ. Зараз у нас “Фора” відкривається. Кафе, раніше їх було мало, зараз їх більше стало. Почалася культура кави — кава на зупинці, кава біля зупинки. Це все похідне від якогось виробництва.
Регіональним полюсом зростання півночі Корюківка може бути. І я вірю, що буде. І вона втримає біля себе якісь 90 000 населення ті, що зараз є в Корюківському районі. Думаю, ми зможемо втримати людей.
ПРО КРИТИКУ І… ЗАРПЛАТИ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
— Як реагуєте на критику?
— Нормально. Якщо критика об’єктивна, конструктивна — нормально реагую. Я багато з ким переписуюсь, спілкуюсь. Слухаю аргументи. Висловлюю свої. Але, якщо людина від початку спілкування заряджена негативно, не бачу сенсу щось пояснювати, щось доводити і витрачати час.
— Скільки триває ваш робочий день? Бо інколи бачимо, що пишете коментарі у соцмережах навіть серед ночі…
— Ну, коментарі — це ж не робочий день.
— Як у вас вистачає часу на все?
— Часто спати, кажуть, шкідливо — тому вистачає. Якщо поставлена більш-менш робота, то питання ж не в коментарях, я ж не витрачаю свій робочий час на соціальні мережі. Є лічильник в телефоні і я обмежую інколи своє перебування в соцмережах. Є речі пріоритетні. Є допоміжні. Соцмережі – допоміжні. Вони допомагають комунікувати з людьми. До речі, я підписаний на «Менщину». Через те тільки на «Менщині» пишу коментарі (сміється).
— Сподіваємось, що і на «Нашу Корюківку» будете час знаходити…
— Все може бути…
— Непопулярне і для багатьох очільників громад неприємне питання — про зарплати в органах місцевого самоврядування. Яке ваше бачення?
— Я би відступив би від того, що у нас мають бути якісь об’єктивні розриви взагалі по бюджетній системі, не тільки по місцевому самоврядуванню. До місцевого самоврядування чомусь велика публічна увага прикута. А що насправді? Наприклад, якщо говорити взагалі про державний сектор, то в мене, у міського голови, не найвища зарплата. Та в будь-якого мера сьогодні зарплата менша, ніж у сержанта поліції. Такі зараз об’єктивні обставини.
Будь-який працівник органу місцевого самоврядування має отримувати достатню заробітну плату за свою роботу. Вона не повинна корелюватися з іншим працівником з іншої міської ради. Наприклад, в Корюківській міській раді в фінансовому відділі троє людей, в іншій міській раді є п’ять. Функціонал однаковий. Обсяг роботи – так само. Значить я можу платити цим трьом людям порівняно вищу зарплату. Єдине, чого не має бути — величезних розривів між спеціалістом і міським головою. Спеціаліст — це великий і важливий гвинт всієї цієї системи місцевого самоврядування. Має бути якесь розумне співвідношення. Те саме стосується відповідальних посад.
ПЕРЕЗВАНТАЖЕННЯ
— Кажуть, ви активний учасник художньої самодіяльності. Перезавантажуєтесь так?
— Колись мене запросила Олена Литвинова, режисерка з нашого Будинку культури. Я пішов спробувати, мені сподобалося спілкуватися з тими людьми, щось відкрив для себе нове. Втягнувся. Зараз у нас нова вистава, вона зовсім не така, які ставили раніше. У мене багато, що не виходить, вона сердиться, я серджусь. Цікаво.
— А не було таких думок, що «я ж мер міста, а тут вистава». Це про те, що деякі чиновники вище цього всього…
— Не люблю слово “чиновники” (сміється). Кожен робить те, що йому подобається. Андрій Портний, голова Сосницької громади, у вільний час грає у футбол, йому це подобається. Юрій Стальниченко з Мени в шахи грає. Якщо людині це подобається, це ж не заборонено, він щось погане робить? Ні. Я люблю велосипедні подорожі і прогулянки. Але витрачаю на це час поза роботою. Художня самодіяльність – ще одне моє заняття. Для душі. І спілкування. Там різні люди: працюють у банку, вчителями, у суді. У нас є працівниця суду, вона співає. Працівник зі служби газу теж бере участь. Це нормально.
— Чим ще любите займатись, крім художньої самодіяльності і велосипедів?
— Поки що це все. Рибалку колись любив, але зараз часу немає. Мені колись подарували вудку з котушкою, вона три роки стояла в шафі. Вчора дістав, подивився на неї, назад поставив. Не вистачає часу на все. Та і пріоритети зараз інші…
Світлана Чичкан, Сергій Бондаренко, «Наша Корюківка»/«Місцеві медіа»
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.