Ілля Удовенко: «Мені дуже хотілося працювати самостійно. У Корюківці така можливість була. Тому я тут…»
МІСЦЕВІ
Ендопротезування – це шанс на нове життя для багатьох пацієнтів із тяжкими ураженнями суглобів. Однак такі операції часто асоціюються з дорогими клініками у великих містах. Лікар-травматолог з Корюківки Ілля Удовенко доводить, що висококваліфіковану допомогу можна отримати й у районній лікарні. Про виклики на роботі та особисте, журналістка «Місцевих медіа» спілкувалася з лікарем.
ПРО життя і мрії
— Ілля, а чому ви взагалі обрали медицину? Це була дитяча мрія?
— А що, потрібно було стати неодмінно космонавтом чи пожежним (сміється)? Мені всі казали, що я, певно, коли виросту, то оберу медицину. Але ніхто нічого не нав’язував – коли подорослішав, вже свідомо обрав цю професію. Тим паче, усе, що було хоч трохи пов’язано з медициною, мені легко давалося – не треба було зубрити, воно якось само в голові вкладалося. Тому мрія була така з дитинства і моя цікавіть до медицини також проявлялась ще з малечку.
— Цікаво, а як саме це проявлялось?
— Ну як? Просто. Допитливий був. Знаходив якихось рибок чи жабок… розрізав і дивися, що там всередині у них. Це були перші мої практичні студії з хірургії.
— Ну, гаразд. Обрали медицину. Зрозуміло. Але чому саме травматологом захотіли стати?
— Травматологію обрав, ще коли навчався. Мені цей напрямок найбільше сподобався. Коли були різні курси, практика, навчання з різних спеціалізацій –терапія, кардіологія тощо – це все було не моє. А от коли справа торкнулася травматології, зрозумів, що ось воно! Моє!
Частина моєї інтернатури проходила в Києві, інша частина – в Корюківці. В Києві я проходив інтернатуру в Київській міській клінічній лікарні №8, а потім перейшов до Інституту травматології та ортопедії. А в Корюківку пішов, тому що мені вже кортіло працювати. Вже все так влаштовано, що у великих містах ти можеш допомагати у роботі, але сам візьмешся за неї набагато пізніше. А мені не хотілося на місці сидіти, хотів вже працювати самостійно. І саме в Корюківці з’явилася така можливість – тому сюди й приїхав. А от нещодавно їздив до Києва – кликали мене до Інституту працювати.
— Плануєте переходити?
— Та поки ні (усміхається)…
— А хтось вас запросив у Корюківку? Як вас «заманили»?
— Ніхто не запрошував і нічим не заманювали – я сам приїхав. Запитав, чи є вакансії – мені сказали що є.
— Чи були у вас наставники, які вплинули на ваше професійне становлення?
— Були звичайно. І таких багато, насправді. До того ж, наставниками я вважаю і своїх колег, з якими працюю та контактую, адже майже кожен з них мене чомусь навчив. Тому усі вони для мене – наставники, і багато з них мали вплив на моє професійне становлення. Крім цього, не тільки у робочому аспекті, а ще й підтримували та допомагали в особистих справах.
— А ви пам’ятаєте свою першу операцію, яку провели?
— Найпершу, що я провів, кажете… Це був початок інтернатури, перший рік, у Києві, ніби восени. Перелом ліктьової кістки був. Пам’ятаю, дуже пишався собою – вперше ж сам за щось узявся, та ще й все пройшло добре.
— Страшно було?
— Звісно. Тільки дурні нічого не бояться. Трохи було страшно. Але, як кажуть, очі бояться, а руки роблять.
— Що для вас є найважливішим у роботі лікаря?
— Тут важко одразу сказати, багато сукупних факторів. Обов’язково потрібно мати контакт з пацієнтами, щоб міг зрозуміло пояснити хворому проблему, що його турбує, як це виправити. Не тільки діагноз поставити, а ввести пацієнта в курс справи, що в нього за захворювання – і надалі складати довірливі стосунки. А про кваліфікацію та медичну освіту взагалі мовчу – це те що має бути обов’язково, це навіть не обговорюється.
— Скільки протезів для тазостегнового суглоба зіпсували?
— А в нас псувати їх не можна, тому жодного. У нас не так, як у Європі, де є окремі операційні, щоб тренуватися на манекенах чи якихось подібних матеріалах. Там можна було би сказати, що зіпсував щось чи зробив не так – тут права на помилку немає (сміється). Була одна пацієнтка, якій просто не вдалося поставити цей протез, бо він їй не підійшов – і їй плануємо ставити інший.
— А ваша зарплатня вас влаштовує?
— Та куди там, ви що (довго сміється)… Якби була нормальна, тисяч п’ять доларів, тоді б взагалі все було б супер.
— Ну, від зарплатні у розмірі п’яти тисячі доларів, думаю, мало хто б відмовився. А скільки ж вам років, що у вас такі запити?
— Років? 29.
— А ви одружений? Чесне слово, не для себе питаю, а для головного редактора.
— Ні, не одружений (сміється).
— Добре, на майбутнє занотуємо. А чи є у вас життєве кредо?
— Ой, знаєте, я намагаюся про таке часто не думати, але якщо і думаю, то вже докладаю зусиль, аби це сильно у голові не відкладалося і не утворювалися потім певні установки. Я роблю те, що вважаю правильним – якщо я відчуваю, що це піде на користь, тоді роблю. Є якісь бажання, установки, але це не означає, що у мене це прямо надмірно. Що занадто – то нездраво.
— Можливо у вас є хобі чи улюблений відпочинок? Щось, що допомагає відволіктися від роботи?
— Таке, звісно є, наприклад, риболовля. Сидиш собі там тихенько, ні про що не думаєш, або навпаки – перебираєш думки в голові. Також з колегами у лазні відпочиваємо, щоб трохи дистанціюватися від роботи, бо іноді дуже виснажливо, можливо навіть трохи задовбує, якщо можна так сказати. А взагалі, якщо говорити про ідеальний вихідний, я би точно зустрівся з людьми, котрих люблю та поважаю, з якими мені цікаво та спокійно, а де – це вже не так важливо. Чи на риболовлю, чи десь поїхати до річки якоїсь відпочити, чи у іншу область з наметами. Мабуть, ідеального відпочинку у мене ще не було.
— А як родина ставиться до вашої роботи?
— Вони, думаю, задоволені тим, чим я займаюся, бо професія важлива та цікава, і я в свою роботу вкладаю душу. Однак, можливо, є проблема із тим, що часто я після роботи дуже втомлений, десь не витримую – можу крикнути, чи щось таке. Це вже не так радісно, але намагаюсь нормально поводитися та тримати себе в руках.
— Чи є мрія, не пов’язана з медициною?
— Хочу поїхати за кордон – побачити світ. Різні країни, континенти, гори, моря, океани…
— А що би ви порадили собі 18-річному?
— Я би підказав, коли що треба і не треба було робити. Те, що розповідають, мовляв, не треба шкодувати про те, що вже зроблено… А я вважаю навпаки – бо коли думаєш про минулі вчинки, то розумієш, що от, треба було ж інакше вчинити, так би було краще, або зробити те, чого не зробив.
— Що вас найбільше мотивує вставати щоранку й повертатися до роботи, навіть коли буває важко?
— Ну, по-перше, якщо я прокидаюся і не йду на роботу, то не знаю чим себе зайняти. Мені просто подобається моя робота, і великої мотивації, аби дійти на роботу, мені не треба. Може, у майбутньому щось зміниться, але зараз мені просто це приносить задоволення. І ще класно, коли пацієнти гарно і швидко відновлюються, коли я спілкуюся з ними і вони розповідають, як вони почуваються, що вони задоволені результатом моєї роботи – це заряджає, як ніколи.
— Як би ви хотіли, щоб вас запам’ятали ваші пацієнти та колеги?
- Людиною, якій можна довіритися, до якої можна звернутися та отримати слушну пораду та допомогу.
ПРОфесійне
— Скільки операцій з ендопротезування тазостегнового суглоба було проведено?
— У 2024 році було було проведено 7 операцій із заміни тазостегнового суглоба, а у 2025-му вже два таких випадки.
— Що спонукало вас почати виконувати такі складні операції в умовах районної лікарні?
— Якщо брати перспективу чи досвід роботи у європейських країнах, там у медичних центрах, що схожі за своєю базою на районні лікарні, подібні операції вважаються плановими та нормальними. Тому, я вважаю, що у нас, в Україні, необхідно теж таке впроваджувати. Якщо є можливість зробити це за місцем проживання, то чому людина має їхати кудись далеко за кордон чи до іншого міста?
— Які особливості та виклики виникають під час проведення ендопротезування в районній лікарні порівняно з великими медичними центрами?
— Головна проблема – нестача працівників, адже більшість лікарів перенавантажена, багато пацієнтів потребують уваги та допомоги, а банальні обстеження, що потрібно проводити, також займають багацько часу. В інших лікарнях, в обласних чи приватних клініках, усе це відбувається набагато швидше, через що там, на мою думку, навантаження менше. І саме через велику кількість справ не завжди вдається робити усе оперативно. Тому в умовах райлікарень такі операції проводити важче.
— Чи оновлюється обладнання, з яким працюєте?
— Так, частково доводилося це роботи. Але основний набір інструментів, що необхідні для проведення роботи, зазвичай надсилають разом із протезами. А так, звичайно, деякі прилади доводилося купляти – добре, що місцева влада йде на зустріч та допомагає із цим. Скажу вам одверто, операційні у нас в адекватному стані – вистачає обладнання і все цивільно, тому всі умови є.
— Чи проходили члени команди спеціальне навчання або підготовку для участі в таких операціях?
— Навчання з ендопротезування в університеті, як такого, немає – викладачі поверхнево розглядають ці аспекти, пояснюють, що до чого та переходять до наступної теми. Однак поглиблене навчання вимагає окремих курсів, підвищення кваліфікацій. Ось тут, аби отримати спеціалізацію, аби проводити подібні операції, багато треба вчитися. За 2024 рік я разів 3-4 я їздив на навчання, на спеціальні курси.
— Яка вартість операції та що на неї впливає?
— Вартість індивідуальна – все це залежить від того, який протез обирає пацієнт, тип фіксації, з якого матеріалу зроблені компоненти, країна-виробник. Багато залежить від типу фіксації – цементний чи безцементний, і, відповідно, другий дорожчий. Цементна фіксація дешевша через використання доступніших матеріалів, простішу технологію виготовлення. А другий фактор – компонент пари тертя, що встановлюють в самому суглобі. Наприклад, хірургічна сталь – найдешевший варінат, кобальт-хромовий сплав, кераміка – дорожчі, композитна кераміка має найбільш кусючу ціну. Ціна – близько 100 тисяч гривень, варіюється від фірми та країни-виробника. Старт ціни – від 80 тисяч, це якщо ми говоримо про цементний протез, не китайського виробництва. Закупівля протезів та необхідних матеріалів відбувається самостійно – я замовляю і через деякий час отримую такі набори.
— Які критерії відбору пацієнтів для проведення операції із заміни тазостегнового суглоба? Скільки триває відновлення?
— Щодо певних критеріїв відбору пацієнтів на такі операції… як таких немає, усе залежить від результатів обстежень. Якщо за станом здоров’я пацієнт зможе перенести цю операцію, якщо аналізи та обстеження це підтверджують, тоді протипоказань немає. Вікових обмежень також немає, важливий лише стан пацієнта. Після операції пацієнти перебувають у лікарні 5-7 днів. Був один пацієнт, який був вимушений лишится у лікарні довше через інші операції та травми, однак у середньому – до тижня. Процес відновлення для кожного індивідуальний саме по часу – все залежить від фізичних можливостей пацієнта. Чим старша за віком людина, тим важче їй відновлюватися, або проблематичніше відновлюватися людям із надмірною вагою через навантаження на опорно-руховий апарат. Хтось «вкладається» в 6-8 тижнів та може ходити без додаткової опори, а комусь необхідно 3-4 місяці.
— Які ваші плани щодо розвитку напрямку ендопротезування в Корюківській ЦРЛ?
— В планах – збільшити кількість таких операцій, саме з заміни кульшових суглобів, адже багатьом пацієнтам ця операція необхідна. Правда, можна знову повернутися до проблеми нестачі працівників та фінансування – не всі пацієнти мають змогу оплатити таке. Друге – почати протезувати колінні суглоби.
— Щось побажаєте наостанок нашим читачам?
— Насамперед бажаю всім Перемоги та миру. А друге – будьте завжди здорові і не потрапляйте до рук травматолога (сміється).
— Так тоді у вас роботи не буде? (сама вже сміюся)
— Як би ж то…
Олександра Ломачук, «Місцеві медіа».