Вона писала про весняні вітри, про перше побачення, про сад свого літа. Тиха, майже прозора лірика – без гасел і грому епохи, у яку випало жити. А починалося все в Корюківці, у робітничій родині, де 6 березня 1920 року народилася дівчинка Валентина Ткаченко.
Дитинство минуло тут, на Чернігівщині, серед корюківських краєвидів, які згодом раз у раз проступатимуть у її віршах. Родина була проста, робітнича, і шлях у велику літературу дівчина торувала сама. Зі школи поїхала до Харкова – спершу в газетне училище імені Островського, потім у культурно-освітній технікум. А 1940 року вступила на філологічний факультет Київського університету.
Провчитися вдалося лише рік. Наступного літа почалася війна.
Роки війни Валентина провела в евакуації, у Саратові, працюючи на українській радіостанції імені Тараса Шевченка – тій, що передавала слово рідною мовою для окупованої України. Після війни повернулася до Києва, працювала в республіканському радіокомітеті й у видавництві «Молодь».
Друкуватися вона почала ще з 1938 року, зовсім юною. А по війні одна за одною виходили її збірки: «Дівоча лірика», «Побачення», «Осінь тільки починається», «Сад мого літа». Її поезію не сплутаєш ні з чиєю – негучна, жіночна, про красу природи, про кохання, про людське добро.
Окремою сторінкою були вірші для дітей. Збірку «Маму дуже я люблю» 1949 року відзначили на Всесоюзному конкурсі дитячої книжки, а її «Сонечко купається» покоління малят вчили напам’ять. Писати для дитини просто й щиро вміє не кожен дорослий поет – Валентині Ткаченко це вдавалося.
Сучасники згадували її привітною, товариською, легкою на приязнь. Молоді поети горнулися до неї, а вона нікому не відмовляла в доброму слові.
Життя обірвалося рано. 19 грудня 1970 року Валентина Ткаченко померла в Києві – їй було лише п’ятдесят. Поховали поетесу на Байковому кладовищі.
Останню її збірку – «Обриси» – видали вже посмертно, 1971 року. За біографічними даними, оформив книжку син поетеси Роман. Мати писала про сад свого літа, а закінчувати той сад довелося вже синові.
Дівчинка з робітничої корюківської родини не залишила по собі гучних маніфестів. Залишила тихі вірші про весну, кохання й людське тепло – те, що переживає й гасла, і саму епоху. Іноді цього досить, щоб про людину пам’ятали через півстоліття.
Джерела:
Ткаченко Валентина Данилівна – Вікіпедія, uk.wikipedia.org/wiki/Ткаченко_Валентина_Данилівна
Валентина Ткаченко, біографія – OnlyArt, onlyart.org.ua
Українська література – ukr-lit.net/tkachenko.html
Світлини: з фондів Вікісховища (Wikimedia Commons) та української Вікіпедії.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Корюківки або книжки Валентини Ткаченко – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Корюківка» / «Місцеві медіа»