Володимир Онищук: «Якщо поряд є люди, здатні підняти руки й настрій, тоді легше долати всі труднощі та наповнюватися енергією»
«Альтернатива», КУБ, «Ігри динозаврів», QUIZ… Впевнені, що у читачів, які побачилиці назви, одразу перед очима спливає образ Володимира Онищука – генератора ідей та творчої душі Корюківщини.
Від вантажника до генератора ідей, від пиріжків до “Ігор динозаврів” – це і є шлях Володимира Онищука. Він схожий на захопливий квест, де кожен поворот відкриває щось нове, неочікуване, несподіване. Онищук у Корюківці не місцевий, не мав тут зв’язків, але якось зміг не просто вкорінитися, а й стати рушійною силою громади. Як так сталося, що людина з Черкащини, яка починала зі смаження котлет, сьогодні очолює мега-проєкт КУБ і перетворює Корюківщину на осередок креативу та активності?
Про все це, і навіть більше, читайте у нашому інтерв’ю.
– Впевнена, КУБ у Корюківській громаді (і не тільки в ній) відомий багатьом – від найменших до людей поважного віку. Дивують ваш запал, непосидючість, креативність. І не тільки дивують, а просто вражають. Хто ви? Звідки? Наскільки мені відомо, ви не корюківчанин?
– Я сам родом із Черкащини. А все почалося з того, що я навчався в університеті Драгоманова на історичному факультеті, де й познайомився та подружився з Олександром Гаврюшем із Корюківки. Я був у гостях у Корюківці ще в «нульових», проте навчаючись в університеті не думав, що переїду туди жити. Тим більше, мені пропонували залишитися працювати в Київському ліцеї митної справи, де я проходив практику і був педагогом- організатором. Там викладалися всі предмети, як і в звичайному ліцеї. Пропозицію попрацювати там я отримав, закінчуючи університет, проте обдумував різні варіанти свого майбутнього. Хотілося щось спробувати за межами Києва, в якому й так прожив майже 10 років. До університету Драгоманова я ще навчався у Київській Богословській семінарії. Ми з Олександром Гаврюшем були знайомі ще з 2001 року. Так як у Сашкового батька був бізнес, то вони й запропонували мені до них переїхати.
– Вони вам просто запропонували переїхати жити в Корюківку?
– Ні, мені запропонували роботу.
– І чим ви займалися, якщо не секрет?
– Я працював на різних посадах і був дуже широкопрофільним спеціалістом (сміється). Був і вантажником, і розвантажувачем, і пиріжки пік, і котлети смажив, і моркву по-корейськи робив. Словом – майстер на всі руки. Це був приватний бізнес, тому я виконував всіляку роботу.
– Тобто вони забрали вас до себе?
– Так, працювати в закладі громадського харчування.
– Робота в Києві – з одного боку, а з іншого – в Корюківці розвантажувати товари і смажити котлети…
– Ну, якось так. Одразу по приїзду в Корюківку, я намагався знайти варіанти працевлаштування за фахом. Ми з дружиною мали вищу педагогічну освіту, тому спочатку шукали вакансії по школах. Роботи за спеціальністю якраз не було, всі посади були зайняті вчителями поважного віку, яким треба було піднімати онуків. А ми… Ми були молоді. І потрібно було чекати. Багато хто так і не дочекався. З нами трапилась так ж історія.
– Ви вже одруженим сюди приїхали?
– Так. Я якраз одружився 2009-го. Відгуляли весілля у Прилуках і переїхали сюди.
– А дружина звідки?
– З Прилук. Ми обидвоє нічого не мали спільного з Корюківкою, але оселилися тут.
– Дружина вас підтримала? Одразу погодилася їхати невідомо куди?
– Так. Нам не подобалися Прилуки, вони були занадто великі і бандитські, тому й переїхали сюди та почали працювати.
– Нагадайте, в якому році ви переїхали?
– В 2009 році. Виходить, ми тут уже 16 років
– Квартиру в Корюківці знімали?
– Так, купити одразу не було змоги. За весь час, поки придбали свою, ми змінили дві квартири. Були різні умови й ситуації, але здебільшого орендодавці йшли нам назустріч, тому якихось глобальних проблем із житлом не було, можливо, тому, що орендодавцями були знайомі мого друга Сашка (сміється).
– А дружина з вами працювала?
– Вона спочатку працювала в Забарівській школі, що за 20 кілометрів від Корюківки. Теплої пори року на роботу їздила на велосипеді, а взимку – на автобусі, якого чекала після уроків до самого вечора.
– Смажили котлети, моркву по-корейськи готували, – аж тут очолили креативний проєкт. Як відбулася така несподівана трансформація?
– Ну, я не збирався все життя працювати в громадському харчуванні (сміється). Після приїзду в Корюківку ми активно займалися з молоддю, зокрема наша команда молодих педагогів, які не працювали в школі. Одна родина Гаврюшів, друга родина Гаврюшів, ми з дружиною і наші знайомі, потім ще познайомилмися з Сергієм Милейком, хірургом.
– У вас була ціла команда людей, які не працювали в школі?
– Так, саме так.
– Отакої… Дивно таке чути.
– Був і такий час. Наприклад, Саша і Настя Гаврюші – педагоги. Ми, Катерина й Володимир Онищуки – педагоги. Ми не були задіяні в сфері освіти, але займалися з молоддю.
– А як ви знайшли одне одного?
– У нас була літня тераса, де зараз продаються пташки, кролики, біля магазину «М’яско». І там, де зараз засклене приміщення, раніше було кафе. Все почалося з того, що ми показували фільми на свіжому повітрі. Потім влаштовували пробіги для молоді, організовували футбольні турніри.
– Ви це все робили просто так, на ентузіазмі?
– Просто так, самі від себе. Нам хотілося щось корисне робити для молоді. Одного разу до нас зайшов Сергій Милейко, який щойно закінчив навчання в Івано-Фраківську, і зацікавився тим, що ми робимо. Згодом він став співзасновником громадської організації «Альтернатива» і ми почали активніше працювати разом. Здобуті в університеті знання і навички ми не закинули, а розвивали їх вечорами після роботи та на вихідних. Також почали організовувати фестивалі, проводити різноманітні настільні, активні ігри. Наприклад, фестиваль «Смугастий равлик» – це організація різноманітних майстер-класів для дітей, а також музичних активностей. Його ми підготували до Дня захисту дітей, який відзначався 1 червня. Пізніше почали запрошувати цікавих людей, письменників, які приїжджали до нас із презентаціями своїх книжок.
– Хто був спонсором цього всього?
– Спочатку скидалися самі, просили допомоги в місцевого бізнесу. Наш перший проєкт у громаді називався «Активна громада», з реалізації якого все й почалося. Це був перший грантовий проєкт, який отримав 300 доларів у 2012 році на активізацію громади. На той час у нашій громаді ще не було жодного сучасного дитячого майданчика. Перед появою нового майданчика ми ходили й дарували друге дихання старим – купували фарбу, приходили в двори, відшкрібали стару фарбу на гойдалках і каруселях, а потім фарбували. До нас долучалися небайдужі люди.
– А благоустрій тоді цим не займався?
– Не знаю. В той час усе було таким сірим. Хоча в мене ще не було дітей і мені не було сенсу цим займатися, але я вирішив працювати на перспективу. Зараз майданчик в міському парку біля міськради – це перший майданчик, на який ми разом з громадою назбирали грошей. Ми проводили фестиваль, ходили по установах, квартирах, по депутатах і збирали гроші. За три місяці літа нам вдалося зібрати понад 20 тисяч гривень, плюс у нас ще були гроші з проєкту «Активна громада». Крім того, на наші звернення до місцевої влади ми отримали листи підтримки, що ми не шахраї, а дійсно збираємо на добру справу.
– Вас тоді ще особливо не знали?
– Ні, не знали. Були заходи, які ми проводили, але для того, щоб чимось допомогти, нам треба була якась підтримка. Тоді ми робили медійний розголос, зняли відеоролик, у якому запитали молодих мам і мешканців міста, чи є в нашому місті дитячий майданчик, чи потрібен він взагалі, що на ньому повинно бути? Ми заохочували мешканців, щоб вони також долучалися до цієї ініціативи.
Коли ми назбирали потужну суму, міськрада побачила нашу активність, наполегливість і також виділила приблизно таку ж суму, яку ми мали, ба навіть більшу. Після всіх цих дій ми закупили комплекс і з того почали різні активності нашої громадської організації, яку я любив більше, ніж основну роботу. Через мою активність часто виникали непорозуміння з керівництвом бізнесу, на який я працював. Мені більше хотілося займатися із молоддю, щось організовувати, реалізовувати себе, а в бізнесі, у сфері обслуговування та приготування їжі я себе точно не бачив. Потім у мене була додаткова спеціалізація – я працював офіціантом у кафе. Після народження дитини ми з дружиною працювали в шкільних буфетах. Я наприклад, продавав булочки, батончики, цукерки.
– Це ви працювали паралельно з громадською роботою?
– Так. Було так, що вдень ми працюємо, а ввечері займаємося певними активностями. Перші місяці, роки в нас щовечора був «двіж»: то клуб краси, то клуб настільних ігор, то клуб фільмів, то клуб фотосправи. Дмитро Гаврюш був хорошим фотографом, а Ліля була майстринею у сфері краси.
– Ви кажете, що працювали з Гаврюшами, вони з вами були в «Альтернативі», але все одно у вас були розбіжності?
– Розбіжності були з їхнім батьком, так як він був керівником бізнесу. Працювати з друзями з одного боку класно, тому що ми однодумці і все таке. Але з іншого – це небезпечно, тому що зайвого не скажеш, не будеш до кінця відвертим, не говоритимеш прямо, щоб не втратити друга і так далі. З Сашою та Дімою в нас не було проблем. Але я чудово розумію Михайла Євгеновича, адже він керівник і йому треба, щоб установа приносила прибуток, з якого б він міг сплачувати податки і заробляти. Але я не бачив себе в цій сфері. Я працював через неможу.
– А в громадській, організаторській роботі себе бачили?
– Авжеж, тут я себе бачив і мені подобалося те, чим займаюся. Мені було добре, погано, сумно, весело, але я завжди біг сюди, на своє місце, у свою стихію. Міг і на велопробіг зганяти і після нього ввечері провести ще якусь активність. Це було моїм хобі, віддушиною.
– А як дружина це сприймала? Адже коли народилася маленька дитина їй теж потрібна була допомога, вас кожен день не було. Вона не сказала: скільки можна, сядь вдома?
– Було й таке. Поки в нас не було дитини, ми вдвох їздили на тренінги у Чернігів. Там познайомилися із Сергієм Крицьким з Мени, ГО «Апельсин», громадськими активістами Іриною Черенько, Стасом, Павлом, Нелею та багатьма іншими. А потім, коли дружина більше почала займатися дитиною, а я більше їздив по тренінгах, навчаннях і роботах, могли виникати певні суперечки.
– Вона з розумінням до цього ставилася?
– Так. У нас скандалів стосовно моїх поїздок, тренінгів і тому подібного, не було, адже дружина розуміла, що мені це потрібно і так я себе реалізовую.
– То як ви прийшли до КУБу?
– У 2014 році, коли вже почалася війна, ми з друзями їздили на Майдан, після якого почали займатися волонтерством: збирати все для військових, які навіть не чули про бронежилети. Перший бронежилет, який ми купили за кошти нашої громади, був призначений для Сергія Милейка, який пішов у АТО військовим медиком. І це був старт такої активності.
Далі були закрутки, одяг, валянки, розвантаження, якими я почав займатися, очоливши своєрідний волонтерський штаб у Корюківці. Також почали збирати кошти на придбання речей для підтримки наших військових, які пішли в АТО. Приблизно в той період у Корюківці відкрилося АТБ, через що бізнес мого товариша дуже постраждав. На фоні цього в нас із ним була розмова за квартиру, яку ми тоді орендували біля міськради.
Якраз тоді в нас народилася дитина і в мене виходило сплачувати тільки за комуналку, а на харчі вже не вистачало. Це було в 2014-му, коли я отримував зарплатню в 2 тисячі гривень. У нас на депозиті були весільні гроші, ми особливо нікуди не витрачали їх. В той час були різні негаразди, стрибки курсу валют, інфляція. Але ми їх не чіпали. Адже, коли ти береш кошти із заощаджень, це означає, що щось пішло не так, не правильно і треба щось вирішувати. Ми розглядали навіть варіант переїзду в Прилуки, так як маємо там батьківське житло, яке стоїть порожнє. Ще з нас батьки інколи кепкували і все пропонували повертатися в Прилуки, адже, казали, що булочки можна продавати і в Прилуках. Ми вже поступово стали думати про переїзд, бо матеріально я не витягував, хоча й займався активною діяльністю.
Одного разу до мене на роботу, тоді я працював у кафе, прийшов Володимир Полубень, помічник народного депутата та приніс гроші на волонтерські потреби. На той час ми вже були знайомі, адже він і раніше допомагав військовим. Під час розмови я йому висловив думки щодо нашого переїзду через сімейну ситуацію. Сказав, що, можливо, наступного разу він уже приноситиме гроші комусь іншому, хто продовжить займатися волонтерством. Володимир сказав не поспішати з переїздом, адже все ще владнається. Після нашої розмови до мене зателефонував Ратан Ахмедов, нинішній очільник громади, який тоді був помічником народного депутата, і запропонував зустрітися. При зустрічі сказав, що знає про мою складну ситуацію й пояснив, що такими людьми як я, не розкидаються. Повідомив, що хоче, аби наша родина залишилася в Корюківці й нікуди не їхала. Пообіцяв мені роботу помічника народного депутата у Верховній Раді, але кожного дня я не їздитиму, а працюватиму тут на окрузі та займатимусь справами, якими займався й раніше, але отримуватиму за це зарплатню.
Від неочікуваної пропозиції, щастя та шоку я ніяк не міг оговтатися. Це було в 2014-2015 роках. На моєму шляху були люди, з якими ми були знайомі ще з 2000-х років, готових прийти на допомогу навіть із-за кордону, але то була інша історія. Зовсім інша справа, коли до тебе приїжджають незнайомі люди і кажуть: ти на своєму місці і ми хочемо, щоб ти залишився. Коли я десь буваю і чую про місцеве самоврядування, громадських активістів, то я нікуди не хочу лізти, а просто ділюся історією зі свого життя. І вважаю, що так має бути з усіма розумними, адекватними та добрими людьми, які щось роблять і хочуть, аби громада розвивалася і ставала комфортною для життя. Такі люди повинні мати можливість продовжувати це робити, їх мають підтримувати.
– Далеко не кожному роблять пропозиції, подібні до вашої.
– Коли я почав працювати помічником народного депутата, то робив те, що й раніше: організовував поїздки, «Равлика» (від редакції – родинний фестиваль), возив молодь на екскурсію до Верховної Ради, їздили в театри. Ми робили все можливе для підтримки молоді громади. Приблизно в той період у нас з’явився перший в області скейт-майданчик, це була ініціатива самих дітей. Пізніше, у 2016 році, була створена молодіжна рада.
– А як дружина відреагувала на те, що ви стали помічником депутата? Тобто ви прийшли і сказали їй: кохана, ми вже нікуди не переїжджаємо, бо я помічник депутата?
– Я вже не дуже пам’ятаю, але той вечір точно був приємним і особливим, адже не кожен день таке трапляється (посміхається). Коли під час виборів нашого депутата Євлахова не обрали, а обрали Зуєва – я залишився без роботи. Це був 2018-2019 рік. Але через певний час почалася історія з КУБом.
Ми прийшли до того, що треба щось створювати для молоді. КУБ з’явився у 2019 році, але офіційно почав працювати з 2020-го. На той час уже була створена молодіжна рада. Ми дуже близько познайомилися і потоваришували із Анною Станіславською та почали створювати і реалізовувати різноманітні проєкти в межах молодіжної ради, наприклад: «Хто зверху». Також до нас приїжджали КВК з Чернігова. Загалом було реалізовано багато проєктів на ентузіазмі і молодь активно підключилася. Ратан Ратанович, який уже був головою громади, це бачив, адже брав безпосередню долучався до наших активностей. Ми разом брали участь у велопробігах, ходили на пікніки. Він бачив, що молоді особливо немає чим займатися у місті, де збиратися. Ми організовували свою роботу і в бібліотеці, і в музичній школі, і в школах, але своє – є своє. Ми шукали приміщення, яких багато обійшли, але…
Коли ми прийшли у це приміщення, де зараз КУБ, то все тут було жахливо: цегляні стіни, відсутня підлога, стеля в аварійному стані. Тобто нічого не було, та і яким би воно було, коли його почали ремонтувати і закинули? У серпні розпочався ремонт, а вже в грудні його закінчили. Про команду теж довго не думали, тому що вже були надійні та перевірені люди – це Аня, а згодом з’явилася наша бухгалтерка Люда, потім Ліля. Під час війни ми почали співпрацю з Вікою, яка працювала у волонтерському штабі. Так створився наш молодий колектив.
– Звідки берете енергію? Звідки стільки таких цікавих і класних ідей?
– Так, я ж уже не молодий (сміється). Насправді є такі речі, яких не треба винаходити, достатньо лише взяти те, що є, зробити під себе, змінити, оновити. А є речі, які пропонують дівчата зі своїм баченням. А бувають ситуації, коли сидиш, думаєш і врешті зловиш певну думку, яку потім колективно обговорюємо. Так було з «Іграми динозаврів». Була ідея, яку не могли назвати, врешті дали їй назву «Ігри динозаврів». Так само і з назвами фестивалів – ми придумували їх із поїздок, екскурсій, пригадуючи, що такого цікавого та незвичайного бачили.
Якось ми з Анею поїхали в Чернігів на форум до Молодіжного центру, де знімали ролики про соціально незахищену молодь і їхні проблеми. Аня теж загорілася цією ідею і вже тут, в Корюківці, підійшла до мешканця Києва, який тимчасово тут жив, і попросила допомогти зі зйомкою ролика. Той юнак, Антон Обараз, професійно займався звукорежисуванням і навіть працював з відомими українськими зірками. Вислухавши нашу пропозицію, Антон запропонував замість ролика зробити фільм. Так і з’явився фільм за участі молоді й людей старшого віку, для зйомок якого ми просили квартири, залучали поліцію і таке інше.
– Не страшно було братися за такий масштабний проєкт?
– Аня в нас любить масштабні проєкти, любить кидати собі виклики, які завжди себе виправдовують.
– Так звідки ж у вас до цих пір стільки енергії?
– Багато разів були розчарування, коли хотілося на все махнути рукою, забрати сім’ю й поїхати перепочити. Адже добро й хороші вчинки швидко забуваються, на відміну від зла. Тому людська невдячність і нерозуміння розчаровують і демотивують. Моя енергія – це моя родина.
Коли я починав цим займатися, думав, що хотів би, аби мої діти жили в іншому місті, а не в місті з сірими покрученими майданчиками без заходів і активностей. А ще мене тут тримають друзі. Адже, якби не було нашої команди: Ані, Лілі, Віки, Люди, Євгеніївни, і людей, які активно з нами співпрацюють: Радченки, Артур Тищенко, Артем Тихонов до свого від’їзду.
Всі люди, які нас оточують, вони й формують наш світогляд і впливають на нас. Так само й погані люди залишають свій слід у нашому житті. Але якщо таких слідів буде багато, то людина загнеться і може впасти. А коли спілкуватися з людьми, які підіймають і підтримують, то від цього отримаєш заряд енергії та крила. Якщо поряд є люди, здатні підняти руки й настрій, тоді легше долати всі труднощі та наповнюватися енергією. Не скажу, що я найкращий, адже міри досконалості немає, натомість завжди є куди рости. Завжди має залишатися місце для маневру, якого раніше ніколи в житті не робив. Завжди треба думати про те, що чекає на тебе за рогом. В свою чергу, сподіваюся, що за рогом на мене чекає щось цікавіше, ніж уже є і це теж мене рухає далі. Так само й відповідальність перед людьми, які мені довірили, повірили в мене. Це – Полубень, Ахмедов, Євлахов, – ці люди, без перебільшення, внесли позитивні зміни у моє життя. За великим рахунком, якби не вони, мене б тут не було.
– Корюківка змогла стати для вас рідним місцем? Вважаєте її своїм містом?
– Так. Коли на початку війни мені неодноразово пропонували поїхати з міста, я обрав Корюківку. Я й досі можу виїхати навіть за кордон, так як маю всиновлену дитину. До 2014 року в нас із дружиною не було дітей. Ми сильно просили у Бога дитину і пообіцяли, якщо він нам її подарує, то ми в свою чергу візьмемо дитину, яка не має батьків і подаруємо їй любов та підтримку. Так у 2017 році у нас і з’явилася дівчинка Маргарита. Добро має циркулювати по світу. Якщо нам роблять добро, то й ми намагаємося відповісти тим самим, адже віримо, що бумеранг працює. Як кажуть, що посієш, те й пожнеш.
– Скільки ви маєте на теперішній час постійно діючих проєктів, які повторюються з періодичністю?
– Важко порахувати. Один із основних – це «Ігри динозаврів». Завдяки німецькому посольству ми маємо мікроавтобус, возимо дітей з прикордоння й не тільки сюди в місто. Звісно, зараз це небезпечно, але наша Аня не може зупинитися. Крім того, у нас діти на постійній основі грають у волейбол. Цей рух почався десь 4-5 років тому, з мого допису-пропозиції пограти у волейбол. Після тієї гри почали грати тричі на тиждень, а згодом перемістилися в шкільний спортзал. І от уже який рік поспіль молодь і старші люди грають у волейбол. Так само проєкт QUIZ став розвантажуючим та інтелектуальним водночас. Недавно був невеличкий «КАЮК», який ми хочемо перейменувати. Адже 5 років якісь погані погодні умови. Зараз у наших планах – підготовка до Дня молоді, Дня міста, до яких ми готуємо фестиваль, а також музичні, театральні, творчі номери та спортивні елементи. Також проект «Клітка», у молодіжному вуличному просторі, але під час тривоги ми його закриваємо. Нещодавно Віка зі своїми колегами по танцювальному колективу вчила молодь танцювати бачату. На наступні дні плануємо майстер-клас із українських народних танців, караоке з українських пісень та конкурсів «Битва поколінь», де змагатиметься старша і молодша молодь.
– Ви дома взагалі з’являєтеся?
– (Сміється) Маючи німецькі зв’язки плануємо звозити нашу молодь до Німеччини. Ця поїздка відбудеться завдяки нашому німецькому другу Герхарду Блею, який багато разів приїздив до нас. За його сприяння, ми навели контакти із одним із молодіжних центрів Штральзунді в Німеччині, який запросив нас у гості на початку серпня. До поїздки ми залучили молодь, яка активно себе проявляла, а не через зв’язки чи те, що це діти якихсь поважних батьків при посадах.
До нас після від’їзду Артема Тихонова прийшли діти, які з ним займалися, з бажанням продовжувати займатися грою на гітарі. Впродовж навчального року ці діти тричі на тиждень займалися музикою з нашою активною молоддю. Є дівчата, які беруть участь у молодіжній раді, які перші щось організовують, роблять, коли цього вимагається. Тому ця поїздка для них як подяка, підтримка, мотивація. Ми маємо заохочувати молодь, яка прагне не лише власного розвитку, а й розвитку інших.
– Яка ваша мрія для себе та Корюківки? Крім нашої спільної, звичайно.
– Для Корюківки, щоб Корюківська трагедія стала відомою у світі через вивчення у шкільних підручниках та випуску декількох художніх фільмів рівня “Список Шиндлера”! А для себе – побувати у Південній Америці, подобається їхній колорит, культура та краса природи.
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
Світлана Чичкан, Ольга Довженко, «Місцеві медіа»